Шрифт:
…Вона натиснула на кнопку і сунула телефон в кишеню. Безнадійним поглядом зиркнула на папери, розкидані на столі, подивилась у вікно. За ним було темно, склом повзли довгі змії води. Вони спарювалися, утворювали суцільні потоки і знову розбивалися на сотні мілких струмків, сповзали на підвіконня, - це нагадувало кубло прозорих змій, що безсоромно спарювались на її очах…
На завтра дороги розмокнуть. Сільська місцевість взагалі стане непроїжджою. Але, подумала вона, чим гірше - тим краще. Аби тільки не сидіти тут, в цьому кабінеті.
Вона знову згадала про Богдана - нарешті додзвонилася! Вчора так і не змогла, хоча хотіла привітати з днем народження. Як завжди, він вимкнув телефон. А вона хвилювалася. Адже минулого року в цей день їй довелося їхати за ним до відділку міліції й трясти перед ментами своїм посвідченням, божитися, що нічний п’яниця-бешкетник - це найкращий оператор на відомому каналі, котрий у свій день народження, ось вже котрий рік поспіль, має дивну звичку потрапляти до відділку.
Таке нехлюйство викликало у неї водночас обурення і деяку заздрість, аде вона ніколи не могла почувати себе настільки вільною, не могла ось так плюнути на все і, скажімо, не піти на роботу. Хоча чудово розуміла, що це вона є «майже» незамінною. Принаймні, ніхто з колег не має стільки професійних відзнак, не отримує листи (по п’ять-сім величезних ящиків на день), не здатен без сторонньої допомоги писати нормальні тексти до своїх сюжетів та ще й бездоганно редагувати інших. Секрет її старанності полягав в тому, що Єва досі боялася втратити те, що вже давно і надійно мала. Йшлося не про посаду. Про гроші.
Єва нікому б не зізналася, що виросла в безпросвітній бідності. І коли вчилася в старших класах і їм вже офіційно дозволялося не носити шкільну форму, то навіть хотіла повіситись, адже одягати було нічого. Форма у неї була різнобарвна, зі світло-коричневою
Коли Єва отримала свою першу пачку грошей - а це справді була пачка!
– банківська, заклеєна паперовою стрічкою, і втямила, що то її зарплата, та не вся, бо «вся» ще була в окремому конверті в доларовому еквіваленті, тоді вона вирішила, що буде «гризти землю» заради цієї пачки і цього конверту.
Дан був іншим. Таким, якою могла бути і якою вона була від народження: «відчайдушною дівчинкою», старанною на перший погляд і безладною всередині, зі своїми фантазіями, з безтурботно-легким ставленням до життя, з байдужою зверхністю до моди, почуттям гумору і схильністю до пригод. Але все те відійшло в минуле, в царину спогадів.
Тепер вона просто функціонувала з метою регулярно отримувати цю пачку і конверт. Щоб раз на два-три роки змінювати меблі в квартирі, утримувати авто, вдягатися… А відчайдушна дівчинка у строкатій шкільній формі, яка лишилася на картках старого фотоальбому, спостерігала за цим зі свого паперового небуття. Вона не мала з нинішньою Євою нічого спільного…
Хоча останнім часом усе частіше її охоплювало непродуктивне почуття жалю до себе - тої, якою вона була, і почуття заздрості - до тої, яка лишилась на фотографіях десяти- чи п’ятнадцятирічної давності.
Щось гірше за жалість до себе годі уявити! Єва намагалася придушити її в зародку, щойно починалися ностальгійні спогади про ту кляту форму… Умовляла себе, що вона - молода, красива, успішна, що все в неї є і все з нею у повному порядку. Не так як у Богдана, не так як у багатьох інших. Але вранці перший погляд в дзеркало був переповнений жалем, замішаним на дещиці ненависті.
…Будильник задзеленчав о шостій. Він вимкнув його і перевернувся на другий бік. Спав погано, бо не звик спати один. Часом йому здавалося, що немає значення, хто лежить поруч - аби не бути самому! Коли та, що пішла, сказала йому і цю правду, він мовчки погодився. Вона була права. І це теж було безжально, бо він ще ніколи не чув від неї брутальностей.
О сьомій треба було встати, поголитися, покидати в сумку якісь речі. Як правило, це робила вона. Все складала охайно. Він сердився і витрушував речі з целофанових пакетів - він ненавидів целофан, його огидний штучний шурхіт.
О восьмій під вікном пролунав короткий сигнал.
Коли вийшов, Єва стояла, притулившись боком до бездоганно-лискучої машини і палила. Побачивши його, відкинула цигарку, мовчки кивнула на дверцята заднього сидіння і влізла на переднє. Всі її жести були чоловічими. Богдан закинув кофр із камерою до багажника, сів.
Вони коротко буркнули одне одному сонне «Привіт!» - і Єва вирулила на дорогу.
– Відійшов?
– запитала вона згодом.
– Трохи… - відповів він і примружив очі.
«Рено Кліо» їхало містом хвилин сорок. Потім місто закінчилось.
…Єву не звали Євою. В паспорті було записано інакше. Вона завжди соромилась свого імені, особливо в школі, де її люто дражнили. І вчителі, чудово знаючи про це, навмисно називали її на повне ім’я, з особливою інтонацією, просякнутою іронією. Найбільш дошкуляла вчителька трудового виховання - сіра миша, яку дратувало завжди розпущене волосся учениці, бо на її уроках воно мало бути під косинкою. Справжня ворожнеча розгорілась після того, як Єва, дізнавшись походження свого імені, при всьому класі пояснила «трудовичці», про кого йдеться. Вчителька цього не знала. Тоді дівчина добила її остаточно, діставши з портфеля книгу вітчизняного класика, на якій було витиснено це ім’я - «Євпраксія». За кілька днів, ретельно підготувавшись до теми, вчителька на уроці розповіла про походеньки розпусної київської князівни, учасницю чорних мес під час шлюбу з германським монстром-імператором Генріхом… І змусила принишклу ученицю пов’язати косинку.