Начальник відділу «боротьби з бандитизмом» у Станіславській області полковник Костенко нарешті зміг святкувати свою чорну перемогу. Один із його численних аґентів-убивць утілив таки в життя частину нелюдського плану знищення командирів УПА. Самому Арсенові Григоровичу Костенкові до чужої крові не звикати. Ще 1920 року молодий тоді чекіст зумів увійти в довір’я отамана Пустовойта на Полтавщині й вистрелити йому в спину. Тепер уже полковник Костенко мав цілу зграю видресируваних убивць, яким доручав криваву роботу. Поруч з орденом Червоного прапора, одержаним за знищення отамана Пустовойта, на кітелі полковника Костенка закривавіла, либонь, ще одна нагорода Кремля – за підле вбивство полковника УПА Василя Андрусяка.

Скаженою собачнею обскочили енкаведисти нерухоме тіло людини, від однієї згадки про яку ще хвилину тому їм хотілося сірими мишами розбігтися по своїх тамбово-рязанських норах. Це ж бо його бадьористо-завзятий заклик «Не чую войни!» поривав повстанців до бою з удесятеро чисельнішим ворогом і спонукав до перемоги. Близько підійти більшовики не наважувалися, боячись навіть мертвого командира. Вбиті, але не переможені герої завжди наповнюють ляком темні душі боягузів-негідників. Оговтавшись, комуністичні мародери тремтячими руками сфотографували роздягнені тіла Ґреґота й Бояна.

У психіці й повадках окупанта за двісті років жодних змін не відбулося. Як колись славного ватажка опришків Олексу Довбуша, возили селами вбитого Василя Андрусяка на пострах людям. І опришка, і повстанця вбили зрадою, підступом. Одного панічно боялись і люто ненавиділи польські шляхтичі, а другого – московські комуністи. Вороги приходили оглядати обох мертвих героїв. Ні Довбуш, ні Андрусяк не мають могил, проте обидвом народним месникам зведено пам’ятники. Героїв любили сучасники, а нині нащадки вшановують їхню пам’ять численними піснями.

Аж через два тижні, 9 березня, тіла вбитих Ґреґота-Різуна й Бояна, що їх червоні бузувіри виставили на показ у районному центрі Богородчанах, упізнала вчителька зі села Глибокого. 

Рік тисяча дев’ятсот сорок третій вся підпільна Косівщина в напруженій праці творила повстанські відділи. Підперта силою найновішої в Європі зброї, німецька окупаційна влада, маючи кримінальну поліцію, політичну таємну поліцію – ґестапо зі зграями аґентів і донощиків, нічого не могла вдіяти супроти добре організованої, глибоко законспірованої, суворо здисциплінованої, всюдиприсутньої ОУН. У безсилій люті фашистські верховоди розпочали кривавий терор на окупованих українських теренах. До розстріляних 1942 року десятків і сотень українців у Львові, Любичі, Коломиї, Старій Яґольниці, Білих Ославах брунатні виродки тільки в Станіславщині долучають сотні знищених сорок третього року українців. Ґестапівці привселюдно розстрілюють членів ОУН і їхніх помічників у Станіславі, Долині, Калуші, Жураках, Ворохті, Ямниці, Новиці, Коломиї, Рогатині, Городниці… У 1944-му німецька поліція безпеки продовжує криваву масакру в Галичині. Проте ні ґестапівські облави, ні надзвичайний стан з наглими судами й розстрілами, ні примусові вивезення до Німеччини не могли зупинити тих, хто за мету життя свого обрав служіння Україні – «здобути або не бути!».

Кипучої енерґії молодого повітового провідника ОУН Куряви вистачало на всіх і на все. По селах організовували кравецькі, шевські, в’язальні майстерні-цехи. Заготовляли й вивозили до гірських сховищ бринзу, масло, сир, цукор, м’ясо… Надійно ховали медикаменти, зброю, набої. Всьому давали лад ОУН та її провід.

Поза млином у Кутах довга валка возів. Вузьким дерев’яним трапом молоді чоловіки носять мішки з борошном. Працюють усі – жителі довколишніх сіл, підпільники, бійці… Приклад подають провідники і перший поміж них – повітовий Курява. Проворні підпільники завбачливо обтяли телефонні дроти, щоби німці не змогли покликати допомогу з Косова й Коломиї. Навантажені вози невеликими валками рухаються на гірські села Малий Рожин, Великий Рожин, Барвінкове, Ясенів, Красноїлля, Криворівню… Вгодовані коні крешуть підковами іскри з кам’яних доріг. На крутіших відрізках дужі фірмани підсобляють тваринам, тримаючи, на випадок несподіваної зустрічі з німцями, напоготові зброю.

Зброєю для повстанців опікується військовий референт Крига – Олекса Додяк. Уродженець буковинського села Рівня служив під псевдо Ворон ройовим, відтак заступником сотенного Буковинського куреня, брав участь у Південній похідній групі ОУН 1941 року. Його дружина Оксана працювала в косівській фірмі «Арнольд Отто Майєр» крамаркою й була повстанською розвідницею. Вони з дружиною перебралися на галицький берег Черемошу, рятуючись від мстивих румунів. З пунктуальним, слівним, дисциплінованим і доброзичливим тридцятирічним Кригою повітовому провідникові Куряві працювалося легко.

Ще один буковинець утік від переслідувань сиґуранци й вчителював у Кобаках, де його спіткала московська куля.

Надійним помічником і заступником Куряви став повітовий організаційний референт Іскра – Ковалюк Василь зі Старих Кутів. Знаючи чудово терен і людей, маючи великий життєвий досвід, трохи старший за Куряву, він завжди давав мудрі й розважливі поради. Іскра був незмінним членом Косівського повітового, а після реорганізації – надрайонного проводів ОУН.

У причорногірських селах ходили леґенди про грізних опришків із ватаг Хмари й Чорного. Леґенди леґендами, а перебування на території повіту неорганізованих озброєних груп провід ОУН допустити не міг. Через надійних людей Курява призначив ватажкові Хмарі зустріч у високогірному Красноїллі. Поруч із хатою, де мали зустрітися, по-гуцульськи голосно справляли весілля. Від могутньо-грізного, вогненно-запального аркана двигтіли рублені дерев’яні стіни. Ще вчора в селі лунали автоматні черги німецьких прикордонників, які марно намагалися виловити втікачів із баудінсту, а сьогодні кружляє весілля. Життя бере своє. Місце для перемовин не найкраще, але зворотного ходу нема. Із жаб’євського приходства Курява прошкував сам, залишивши двох озброєних охоронців у священиковій господі. У тьмяному світлі гасової лампи в просторій хаті перед провідником постало повно здоровенних леґінів у гуцульській вбері. В кожного десятизарядка, пістолі, ґранати… Уже самий зовнішній вигляд могутніх карпатських опришків заставляв німецьких пришельців збиватись у вовчі зграї по своїх комендатурах і заставах. На провідникове «Слава Україні!» незвиклі до твердої дисципліни гірські моцарі відповіли голосно, але невлад: «Слава!..». Курява сів за стіл і, розстебнувши кожуха, почав спокійно, але твердо: