За цей час Кнехт кілька разів побував у столиці. Пані Десиньйорі проймалася до нього все більшою довірою, бо часто буває, що здорові й гармонійна людина легко знаходить стежку до натури складної, обтяженої всілякими комплексами, і незабаром вона погодилася з планами чоловіка. Про Тіто ми знаємо ще й таке: під час одних відвідин Магістра він трохи пихато дав йому зрозуміти, що не хоче, щоб той звертався до нього на «ти», бо всі, навіть учителі в школі, кажуть йому «ви». Кнехт дуже ввічливо подякував йому й вибачився, пояснивши, що в них у Провінції кажуть «ти» всім учням і студентам, навіть Уже цілком дорослим. Після обіду він попросив хлопця трохи погуляти з ним і показати йому місто. Під час прогулянки Тіто повів його також на одну з найкращих вулиць Старого міста, де майже суцільним рядом стояли будинки, яким було вже по кілька сторіч і які належали заможним патриціанським родинам. Перед одним таким міцним, вузьким і високим будинком Тіто зупинився, показав на герб над порталом і спитав:

— Ви знаєте, що то таке?

І коли Кнехт відповів, що не знає, він сказав:

— То герб роду Десиньйорі, а це наш старий дім. Він належав нашій родині протягом трьох сторіч. А ми тепер сидимо в звичайнісінькому будинку, схожому на сотні інших, тільки тому, що батькові після дідової смерті заманулося продати цей гарний, старовинний дім і побудувати собі новий, у сучасному стилі, який, до речі, тепер уже не такий і сучасний. Можете ви таке зрозуміти?

— А вам дуже шкода цього старого дому? — привітно спитав Кнехт.

— Дуже, — палко підтвердив Тіто й ще раз запитав: — Можете ви таке зрозуміти? — Можна все зрозуміти, — сказав Кнехт, — якщо добратися до суті. Старовинний дім — гарна річ, і якби новий стояв поряд із ним і ваш батько мав вибір, то він, мабуть, лишився б у старому. Так, старовинні будинки гарні й гідні пошани, особливо такий, як цей. Але в бажанні побудувати свій дім теж є щось гарне, і коли діяльний, шанолюбний юнак має вибір або зручно й покірно осісти в готовому гнізді, або побудувати собі зовсім нове, то його можна цілком зрозуміти, якщо він захоче будувати. Наскільки я знаю вашого батька, — а я знав його, коли він був ще у вашому віці, сміливим і запальним, — продаж і втрата цього будинку, мабуть, найбільше горя завдала йому самому. Він мав тяжкий конфлікт з батьком та з родиною, і, здається, його виховання в нас, у Касталії, не дуже пішло йому на користь, принаймні воно не змогло вберегти його від деяких надто квапливих, нерозважних вчинків. Одним із них, мабуть, і став продаж цього будинку. Цим він хотів кинути виклик і оголосити війну родинним традиціям, батькові, всьому своєму минулому і своїй залежності від нього, — я принаймні, мабуть, розумію це. Але людина — дивна істота, а тому мені здається не зовсім безпідставною й інша думка: продаючи цей старовинний дім, ваш батько хотів зробити боляче не тільки своїй родині, а насамперед собі самому. Родина розчарувала його, вона послала його в нашу елітарну школу, доручивши нам виховати його посвоєму, а коли він повернувся, зустріла його такими завданнями, вимогами й претензіями, з якими він не міг упоратись. Але я не хотів би посуватися далі в своїх психологічних здогадах. У кожному разі, випадок з продажем вашого родинного будинку показує, яка це страшна сила — конфлікт між батьками й дітьми, їхня ненависть, чи любов, що обернулася в ненависть. У діяльних, обдарованих натур рідко обходиться без таких конфліктів, світова історія дає безліч прикладів цього. А втім, я легко можу собі уявити молодого Десиньйорі з іншого покоління, що поставив би перед собою мету будьщо повернути цей дім своїй родині.

– І хіба б ви не виправдали його, якби він так зробив? — вигукнув Тіто.

— Я б не хотів бути йому суддею, мій юний друже. Якщо котрийсь Десиньйорі з наступних поколінь усвідомить велич свого роду і обо1в’язки, які накладає на нього в житті приналежність до цього роду, якщо він добре служитиме своєму місту, державі, народові, справедливості, загальному добру і при цьому набуде такої сили, що принагідно ще й поверне собі родинний дім, то така людина заслуговує на пошану, і ми скинемо перед нею шапку. Та якщо він не знатиме іншої мети в житті, крім цієї історії з будинком, то буде просто одержимим маніяком, іграшкою пристрастей, і дуже можливо, що він ніколи не збагне суті таких юнацьких конфліктів з батьками і ціле життя, вже змужнівши й постарівши, буде приречений носити на собі цей тягар. Ми можемо зрозуміти його, можемо поспівчувати йому, проте слави своєму родозі він не додасть. Гарно, коли старовинний рід любить і цінує свій дім, але відмолодіти й набути нової величі він зможе тільки тоді, коли його сини служитимуть більшій меті, ніж родинна.

Якщо під час тієї прогулянки Тіто уважно й досить охоче вислухував, що казав йому батьків гість, то при іншій нагоді він знов не раз уперто виявляв свою неприязнь, бо в цьому чоловікові, якого так високо ставили і батько, і мати, хоч звичайно між ними не було згоди, відчував силу, що могла стати небезпечною для його власної, нестримуваної ніякою дисципліною волі. І тоді він навмисне хизувався своєю невихованістю. Щоправда, після цього він кожного разу каявся і ладен був загладити свою провину, бо його самолюбство було вражене тим, що він повівся гірше, ніж Магістр, якого оточувала, мов блискучий панцир, весела ввічливість. А крім того, в глибині свого недосвідченого і трохи здичавілого серця він відчував, що бачить перед собою людину, яка, мабуть, заслуговує великої любові і пошани.

Особливо відчув він це, побувши якось півгодини на самоті з Кнехтом, коли той чекав на батька, заклопотаного якимись справами. Зайшовши до кімнати, Тіто побачив, що гість непорушно сидить, приплющивши очі, завмерлий, мов статуя, і в своєму самозаглибленні неначе випромінює тишу і спокій. Хлопець мимоволі сповільнив ходу й хотів навшпиньки вислизнути за двері. Але тієї миті гість розплющив очі, тепло привітався з ним, підвівся, показав на рояль, що стояв у кімнаті, і спитав, чи він любить музику.

Так, відповів Тіто, хоч уже давно не бере уроків музики й не пробує грати, бо в школі успіхи в нього не найкращі і вчителі добре йому допікають, але слухати музику йому завжди приємно. Кнехт сів за рояль, відкрив віко, перевірив, чи він настроєний, і зіграв уривок із сонати Скарлатті, який цими днями поклав в основу однієї вправи з Гри в бісер. Потім зупинився, побачив, що хлопець його слухає уважно й зачаровано, і почав коротко пояснювати йому, що приблизно відбувається під час такої вправи з Гри в бісер, розклав музику на її компоненти, показав кілька способів аналізу, які можна було в цьому випадку застосувати, і в небагатьох словах розповів, яким чином музику перекладають в ієрогліфи Гри. Вперше перед очима Тіто Магістр постав не як учений гість, не як славнозвісна особа, що гнітюче діяла на його самолюбство і тому й викликала неприязнь, — цього разу хлопець побачив його за роботою, це був чоловік, що володів дуже тонким, точним мистецтвом і майстерно показував його; про сенс цього мистецтва Тіто міг тільки здогадуватись, але вже розумів, що воно, мабуть, вимагає від людини цілковитої самопосвяти. До того ж йому імпонувало, що його мають за досить дорослого й розумного, щоб цікавитись такими хитромудрими речами. Він притих і за ці півгодини дістав перше уявлення про те, з якого джерела походять ясність і спокійна впевненість цієї дивовижної людини.

Службова діяльність Кнехта останнім часом була майже така сама напружена, як у ті важкі дні, коли він тількино вступив на посаду. Для нього було важливо залишити всі ланки в системі Ордену, за які він відповідав, у зразковому порядку. Цього він досяг, зате не досяг другої мети, яку теж поставив перед собою, — привчити всіх до думки, що без нього можна обійтись чи що його легко замінити. Так майже завжди буває з нашими найвищими керівниками: Магістр ширяє десь угорі, над складним комплексом справ і обов’язків, що входять до його компетенції, мало не як коштовна прикраса, як голий символ; він швидко з’являється і так само швидко зникає, мимохідь, як привітний гість, скаже слово чи двоє, кивне головою, жестом натякне на якесь доручення, і вже його немає, він уже в сусідів, він володіє своїм службовим апаратом, як музикант інструментом, начебто не потребуючи для цього ні сили, ні роздумів, і все йде, як по шнурочку. Проте кожен службовець у тому апараті знає, що буває, коли Магістр десь поїде чи захворіє, як важко його замінити хоча б на один день чи на кілька годині Поки Кнехт ще раз оглядав і перевіряв свою маленьку державу, Vicus Lusorum, особливо дбаючи про те, щоб непомітно призвичаїти свою «тінь» до необхідності в майбутньому цілком замінити його, він пересвідчився, що внутрішньо вже звільнився і відійшов від усього цього, що його більше не сповнюють щастям і не захоплюють чари цього добре продуманого маленького світу. Він дивився на Вальдцель і на свою посаду вже майже як на щось залишене позаду, як на перейдений шлях, що багато чого йому дав і багато чого навчив його, але вже не може збудити в ньому нових сил, прагнення до нових досягнень. І йому під час цього поступового звільнення й прощання ставало дедалі ясніше, що справжньою причиною його повільного відчуження і бажання піти, звідси було, мабуть, не усвідомлення небезпек, які загрожують Касталії, і не турбота про її майбутнє, а просто те, що частка його єства, його серця лишилась порожньою, незайнятою і тепер заявила про свої права й захотіла їх задовольнити.