– Борщ.

– Хлопці, борщ! – голосно убік. – А ще?…

– Досить з вас і борщу.

– То коли? – уточнює Вітьок. – Вже?

– За півгодини, не раніше.

– Часнику привези.

– А каші березової?

У мобілці – віддалені матюки, чути якісь вигуки, грюкіт, якась там метушня здіймається на їхній базі.

Брат квапливо кидає:

– Все! Відбій!

Бджоли гудуть. Коли тиша, тоді особливо чути, як бринить від бджіл повітря.

Ольга спускається на землю, немов по драбині, з гілки на гілку. Пластмасове відерце з черешнями у руці. Бувай, Бароне Баргароне. Із твоєї висоти усе виглядає інакше. Остання над землею «сходинка» – не гілка, а згадка про неї. Батько залишив цей штурпак кілька років тому. Тепер він гладенький, відполірований часом і доторками, а тоді був свіжим уламком нижньої гілки – Ольга попросила не пиляти її до основи, залишити хоч трішки, аби нагору вилазити.

Батько послухався, він був на той момент хороший, нікого не ганяв-не ображав, бо був тверезий. Він казав: твєрьозий.

Ольга чіпляє відро на сучок, зістрибує на землю – і п’ятою у черешневу кісточку. Боляче. Учора треба було поприбирати. Оце як вчасно не зробиш, згодом відкладена робота нагадає про себе новою проблемою. Де той віник? Обчімханий драпак береться до роботи, збирає сміття. На совок – і за літню кухню його, у бур’яни.

Як бахнуло!

Стріляли з гранатомета, на виїзді з села, там, де замаскований блокпост. Ольга вже знала ці звуки: гранатомет, точно. Один постріл.

– Бабо Аню! – гукнула, поспішила до хати, кинувши віника. – Не бійся! Я тут.

Баба Аня не боялася. Вона навіть не вийшла зі свого заціпеніння, наче й не чула вибуху, занурена з головою у власний світ. Далеко від онуки й від рідної хати. Напівлежала у дальній кімнаті, на двох великих подушках. Очі розплющені, а наче спить.

– Я піду ненадовго, мені треба. – Ольга дала їй напитися зі склянки, притримуючи голову. Баба Аня зробила кілька байдужих ковтків. – А тоді погодую тебе… Їсти хочеш?

Мовчання у відповідь.

За селом пролунала автоматна черга. Калаш. Повсякденний звуковий фон за останні тижні.

Борщ заливає тоненькою цівкою газову плиту. Ольга підхоплює кришку. Гаряча! Випускає її на підлогу з гуркотом, хапається попеченими пальцями за вухо. Що ж це за день такий! Борщ кипить, заповнює пахощами літню кухню, густий борщ, правильний, щоб ложка стояла. Каструля з виварку завбільшки, самої картоплі добра миска пішла.

Ольга дмухає на пальці, скручує газ до мінімуму, з жалем дивиться на свої руки: сліди від опіку, порізи, червоний лак обліз на нігтях… Не тримається манікюр. Стільки роботи, і все на одні руки.

Набрала номер брата, Вітьок виклик збив. А Сашко приїхав за годину. Вистрибнув з автівки, розмальованої під камуфляж – не було такої у селі, звідкись пригнали – збуджений та метушливий, украй заведений. Й одразу до кухні: давай швидше! Легко підхопив великий термос, військовий, похідний: рухайся-рухайся! Переллємо, по ходу, той суп чи що там у тебе, й погнали-погнали, у нас там гості, прикинь, самі, без запрошення, а ми до вас в ранковий час! Заблукали, так виглядає. Нарвалися на засідку. Хто-хто! Укри, хто! Ми двох завалили, ще двоє контужені, їх зараз Буча допитує, прикинь! Притримуй кришку, я сам переллю.

– То, може, й сам поїдеш? – запитала. – Усе там роздай, розводягу маєте…

– Яке! – не погодився. – Ти зараз там потрібна, поїхали-поїхали, жерти ж хочеться. Війна війною, а обід за розкладом.

На подвір’ї колишньої мехбригади, у мереживній тіні акацій лежав на землі солдат – головою на автопокришці. Йому юшила кров з носа і з вуха, півобличчя – суцільний багряний синець. Одне око сховалося під набряком, друге раз у раз туманилося безтямністю, тікало під лоба, викочуючись білим яблуком. Це страшенно лютило Бучу. «Дурочку мені тут включати? – гарикав він. – Я т-тобі покажу, дурочку включати!»

Око солдата поверталося на місце, очманіло плавало, намагаючись зосередитися на джерелі крику, на людях, що скупчилися над ним, зупинялося на чорному отворі автоматного ствола, який стрибав у руках горланя.

Решта мовчали, стояли півколом, серед них Вітьок. Командував допитом Буча, але його надривний запал поступово згасав. Натомився Бучаєв.

У захопленого на камуфляжі, на грудях, відбився слід рифленої підошви. Власник берця – швидше за все, знервований Буча – добряче приклався ногою, вступивши перед тим у калюжу крові когось із полонених або вбитого.

Сашко пропхався між товаришів, застиг попереду. Ольга не підходила, дивилася збоку. Неподалік допитували ще одного, він стояв на колінах зі зв’язаними за спиною руками, схиливши перемотану голову. Кров проступала крізь бинт. Одноокому на автопокришці теж дісталося, фізіономію перехнябило, а інших ушкоджень наче не спостерігалося, принаймні зовні. Хоча він ледве ворушив язиком, коли приходив до тями й відповідав на запитання.

Голос збоку зірвався на лайку – усі озирнулися. Якийсь чолов’яга, Ольга не знала його (чимало незнайомців було тепер у селі), заходився люто копати ногами полоненого із закривавленим бинтом на голові; той повалився на землю й протягло кректав, приймаючи удар за ударом. Буча від того видовища наче підзарядився.