Гатило й не дивився на ті дари. Коли перед ним виросла сяйна купа золотих, і срібних, і скоряних містилищ із коштовностями, папа Лев Перший проказав:

— Імператор, твій римський брат Валентиніан Третій сле сі дари на знак своєї дружби й любові до великого цісаря гунського Аттіли, що речеться Флагеллум Деї.

Богдан лише тепер засміявсь — весело й щиро, й звернувся до папи римського:

— Не питаю тебе, хто повідав тобі слова такі. Але чи має брат мій Валентиніан римський силу вийти насупротиву мені?

Лев Перший мовчав.

— Повідь мені, чи не тому сле мені твій господар такі щедрі дари, щоб одворотити мене всп'ять од Рима?

Папа знову нічого не відповів. Усі на світі слова й докази не зможуть одвернути бича божого, якщо він має впасти на голову стольниці світу... Він стояв і вперто дивився собі в ноги, наставивши на Гатила триярусову золоту тіару.

— Мовчиш? А спитаймо тоді осих можів моїх — що повідають вони? — Гатило глянув ліворуч, де стояли князі та велії боляри. — Войславе!

Болярин виступив уперед.

— Речи мені, Войславе: скільки разів одкуплявся цар-город Константинополь, коли смо бряжчали оружжям під стінами його?

Войслав гордовито відповів:

— Числа немає!

— Чув єси? — спитав Гатило папу римського.

Папський тлумач пошепки перекладав кожне Гатилове слово. Папа ж слухав, але з його вуст не зронилося жодне слово. Гатило всміхнувсь і знову повернув очі до Войслава.

— Й скілько разів ходили нам роті [31] не прати слова свого?

— Усі рази, Великий княже.

— Чув єси, сле Валентиніанів? Усі рази! Грецький імператор, низький роб мій Теодосій, хотів отруїти мене. Та за мною держать руку кумири вітців і правітців землі моєї! — Гатило знову глянув на Войслава. — Чи так речу, велій болярине?

— Так! Теодосій та його сестра Пульхерія хтіли отруїти тебе, княже.

— То чи ж вірити нині клятві західнього імператора?

Сі слова були вже звернені до Лева, й папа римський нарешті проказав те, що мав казати в крайньому випадку:

— Візьми, цісарю гунський, дань з Рима, скільки хоті маєш, а город пожалій. У городі тому суть многі хороми давні, й многа мудрість зібрана книжна в хоромах, і многі пам'яті безцінні з давніх-давен, од Цесаря Юлія й давніші... Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш гріх великий на душу... Змилосердься, Бичу Божий Аттіло, й господь бог наш Христос воздасть тобі.

— Я не маю хреста в пазусі! — відповів Гатило.

Папа Леон і далі молив грізного царя:

— Сі дарунки — то є лише привітниця від імператора й патриціїв Рима. О Аттіло, зміни гнів свій на любов, зм'якши серце своє до римлян, і вони дадуть тобі стільки золота, й срібла, й каміння базцінного, скільки ти й не бачив єси!..

Гатило, вдаючи, ніби вагається, спитав знову болярина турицького:

— Що повідаєш на се, Войславе?

Турицький богатир у білому вбранні випнувся вперед. Його вельми втішала князева увага.

— Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боці світу стоїть той город Рим, — і ми візьмемо його сулицею харалужною!

— А що ректи-ймуть лугарі-косаки? — спитав Богдан.

Уперед виступив його старший син і, спираючись на довгий меч, пробасив:

— Кивни, отче-княже, й косацька Волинь піде по тобі!

— А ти, хане кутругурський Круме?

Вождь булгарського племені кутругурів, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тім'ям і гупнув клобуком об землю, що виказувало найбільшу рішучість:

— Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювігі-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблі свої об шоломи римські. Й кутругури, й оно-гундури, й усі племена булгарські не діждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!

Гатило тихо проказав Левові:

— Й се єси чув. І почуєш від кожного князя, й од кожного можа старого й дітського. Погляньї — Він широким рухом обвів рівне поле Ломбардії, мов грибами, всіяне чорними, й білими, й жовтими, й синіми полотками, оповите димом тисяч вогнів, витолочене людьми й кіньми. — Видиш осю рать?

Папа мовчки вклонився.

— Тепер поглянь отуди!

Гатило вказав рукою на полудень. Лев і собі подивився в той бік і здивовано звів брови.

— Що видиш там, соле?

— Нічого не виджу, цісарю.

— Я такоже, — погодився Гатило. — Виджу тільки путь рівну, що веде прямо до Рима. Й ніхто не спинить мене, бо римські легіони зосталися там, у Галлії Полунічній, і сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, і я маю ключ од його воріт. Ось він є! — Гатило помахав своїм довгим і важким мечем. — Якщо літ тому сорок і їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготів, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так і перекажи імператорові.