— Зумів єсмь, Гатиле.

— А я-м ще не все повідав. Були б смо взяли Рим — і мали б ще одного недруга, змію в пазусі. Годі з нас і тих, що вже в пазусі нашій. А Рим на нас алчбою не горить — не сміє. Він має свого першого ворога — готів західних, і на готів день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки між себе гризуться — ведмедеві спокійніше жити. Коли б же-м гукнув до вас:

«Русини, ось наш Рим!», ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, і готи б західні стали наші... вороги! Зумів єси, Боричу?

— Зумів, єсмь, Гатиле! — вигукнув Борислав. — Усе-м зумів тепер. Слава тобі, Гатиле!

— Слава кумирам руським, що напоумили мене тоді, — відповів Великий князь. — Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. І так буде, поки Русь в одній руці тримати-йме Юрів меч. І хай рятують нас кумири руські від межисобиць і которань.

Більше Гатило не сказав нічого, й над усіма столами висіла тиша, бо всі чули слова мудрого вождя свого. Тоді хтось устав і вигукнув на цілий двір:

— П'ю твою славу, Гатиле!

Й знявся такий гамір, що, здавалося, годі його й угамувати.

— Слава Гатиловії

— Слава!..

— Сла-а-а... Сла-а...

Коли зійшов місяць, відуни почали ворожити Великому князеві та його нареченій княгині. Ворожили на вогні, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, і всі вгадували довгі літа й многі чада можеські, й Гатило задоволене сміявсь, а княгиня Іладіка сором'язливо тупила зір. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такі речі жоні, й Гатило реготав, і всі реготали, тоді Харя Мурин підвів до Гатила старезну бабу:

— То є відьма вроча. Мовить, що відьмувала тобі, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?

Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не міг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалі.

— Не признаю, — відповів він нарешті. Бабця прошамкала:

— А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобі тоді боятися жони й лука свого. Й там ще лугарі стояли!

— А-а! — згадав Гатило. — Під Витичевим?!

— Під Витичевим.

— Не справдились твої вроки, бабо. Мала хіть одна жона звести мене, та сама димом пішла, а я-м як. був живий, так і досі!

Гатило реготав і сам собі дивувався, з якою легкотою згадує ті дні, бо то було майже неймовірно. Таки ж угадала бабуся відьма, таки ж угадала, бо він і справді тоді мало не звівся, й то свята істина, був би пропав, коли б не ласкаві кумири руські.

Він гукнув Адамісові:

— Гречине! Дай бабі таке віно, яке вона сама з тебе заправить!

І поки Адаміс Гречин ішов межи столами до нього, він кинув бабусі відьмі:

— Все-с провиділа. А лука я відтоді не ношу. Вже й стріляти розівчився-м. Хвала тобі, старице!

Адаміс потяг бабцю до княжих скітниць, але вона не хотіла йти й не хотіла брати нічого за своє відьмування:

— Стара-м, три чисниці до віку, нащо мені твоє золото й серебло! Не маю хоті! А чарку випити до князя — вип'ю.

Їй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолоченої братниці.

— А ти, княже, з деревляної п'єш? — здивовано завважила вона. — Чула-м таке, та не йняла-м віри. А тепер виджу. Й чара стоїть деревляна, й полумисок деревляний... Добре чиниш, княже. Алчба — то є перворідний гріх.

Її почали благати, щоб поворожила й князеві, й їм, але бабця відмовилась:

— Уже не виджу різ на руці. А я-м тільки по руці відьмувала.

Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава:

— То не речеш мені, хто здогнав татя того Валтарія!

Велій болярин зам'явся:

— Не хтів би-м ректи про се за столом весільним, Великий княже...

— Пощо? Як гукають можа того?

— Лосько... — непевно відповів старий конюший. — Мабути, Лосько. З Городища за Білгородом.

— З Городища?

Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, і він спитав:

— Тамтешній між як звався? Глібом? Посадиш Лоська можем годованим у Гліба місто.

Войслав подумав щось сказати Великому князеві, та тільки схилив очі. Лоськові вже ні до чого була княжа ласка. Повертаючись тоді додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Білгородом, казали, кінь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетів шкереберть. Лосько з несподіванки теж упав, і дуже невдало, навзнак, і додому його принесли на рядні з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай...