Щось подібне маємо й у тому випадку, який так старанно намагається виправдати Йордан, придворний історик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готів. З доброго дива він би не став виправдовуватись: певно, в VI сторіччі ще всім було відомо, що більшість володарів (а простий люд, мабуть, і поготів) носили чужі германському духові ймення. Справді-бо: візьмім до прикладу найвойовничішого з-поміж готських конунгів, якого так уславлює Йордан: Германаріха. Чи не правда — як звучить? Найславетніший король і завойовник у германців — Германаріх! Тим часом у Иордана це ім'я трохи інакше: Ерманарік, у Саксона Граматика — Ярмерік, у багатьох датських істориків — Ярмар, а в квідах, тобто в народних переказах — Йормунрекс. І коли піти за Йорданом і далі, зважити на його вказівку, що Гермнаріх — ім'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такі прозорі імена, які й без особливого аналізу видають свою слов'янську приналежність: Вольдемар — Володимир, Яріслайфр — Ярослав, Валамер — Велімир і т. д.

Висновок тут напрошується подвійний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхників давали імена своїм дітям (побіжно підтверджується й синонімічність понять «слов'яни» й «гуни»). Крім того, звідси випливає, що так звані «гуни» з'явилися в Європі й були сусідами готів ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з іншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пізніші часи єдиновірцями готів, згодом повністю засимілювались, і їхні наймення — то своєрідні топоніми, релікти слов'янщини в германському материку. Такі приклади ми можемо знайти й у рідній історії, бо після прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвійне ймення: русинське й грецьке (чи біблійне). Що, до речі, завдає чимало клопотів при ідентифікації.

В такий спосіб нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, що звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються колишні діячі нашої рідної історії.

Ми, наприклад, і досі дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велімира так самовіддано воювали в Каталаунській битві під прапорами гунів і жодного разу не зрадили їх, тим часом як новонавернені готи — бургунди, франки, арморікани та алани, керовані Сангібаном — були в згаданій битві під пильним наглядом флангів, де розташувалися римляни та візіготи. Чи не слід в остроготах Видимира, Тодомира та Велімира вбачати колишніх слов'ян, які билися на боці своїх кревних родичів? І чи не родичі їм усі оті названі західними істориками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нібелунги й за ісландськими сагами — родичі гунам або й просто гуни), франки, арморікани (поморяни?) та алани (алани галльські; чи це не лужичі, мешканці галльських Лугів, поселені там ще Цезарем?)?

Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву: «Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його діями і, якщо зрадить, — покарати».

Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силоміць примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? А чи не швидше — рабами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, це вірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів. У своїй «Хроніці» Фома Архідиякон каже про тих остроготів, яких 376 року «гунський» цар Велімир переселив у Панонію, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готів, тим часом як вони насправді є слов'яни.

Для поясненая нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує; всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше — Гунігардом. Чи не тут слід шукати розгадку остроготів?

Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: «Інакше жодне скіфське плем'я не могло визволитися з-під гунської влади — тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли...». А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: «Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, — назвав готів «скіфським плем'ям».

Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали пентаполітансккий вождь Блівіла і його брат Фроїла, «до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса». Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Иордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій . О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.

Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої нібито розгромлений Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентинівн мусив вислати назустріч йому процесію з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись і відвернути «бич божий» од «столиці всіх столиць». Хіба міг переможений Аттіла безборонне ввійти аж в Італію? Тим часом як міфічні «переможці» — готські полки та римські легіони — мов у землю запалися.

Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової «Гетики», Рим Східний і Рим Західний і далі платили данину не тільки Аттілі, а ще й його синам, візіготи ж змушені були повернутися туди, звідки й вийшли.

Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналіз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.

Ось що каже про них сучасник Йорданів — Прокопій Кесарійський: «Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам — гунським племенам».

Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернім свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні креси. Про «вандалів» царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними конфедерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань заявляє: «Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави». А хто такі свави, ми вже також знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію — лужичі? Бо спробуймо написати слово «лужичі» латиною — й одержимо «luzici», а звідси й «Luzitania» (до речі, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужічі»). Так само — galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець називав також не інакше, як галичани. Та й у Л. Нідерле читаємо: племена, які вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва «лужицькі серби».