— Зате ж ти єси русин, полянин...

Він знову пригорнув її, дивлячись услід Вишаті, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида підняла вічі й сказала:

— Дай, княже, я поцілую твої вуста. Впосліднє. Я люблю тебе.

— Чуй, княгине, — озвався Богдан, — візьму тебе в наліжниці — того ніхто мені не заперетить!

Вона сахнулась:

— У наліжниці? Не буде того! Чув єси? Не будеї

Болісно схлипнувши, вона побігла в той бік, де видніла чорна згорблена спина стариці, київський же князь безвільно стояв і стояв, неспроможний ні зрушити, ні гукнути вслід їй хоч слово...

У місяці квітному, коли смерди вже досівали останні гони ярини, Богдан знову поїхав у землі сіврські. Сього разу був сам. Лишивши коня в сідлі й знявши тільки вуздечку, він без вагань увійшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усіх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, білі й чепурні, але маленькі, мащені глиною лише з-від вулиці.

Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сіней, він зіткнувся зі вже знайомою старицею. Бабця шаснула в одні двері, він розчинив протилежні й побачив Ясну.

Княгиня сиділа біля розчиненого в садок віконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долівки, встеленої травою, на траві сиділа чорнявенька дівчинка років півтора-двох і бавилася з пухнастим білим кошеням.

Коли князь увійшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпіл. Жінка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, другої ні й сіпнулася до маляти:

— Ґримо! Остави котку, бо набию!

Ні в чім не винна дівчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й підняла дитину з долівки.

— Не к добру є, — сказав аж тепер Богдан, і княгиня теж повторила:

— Не к добру... Пощо єси прийшов, княже?

— По тебе-м прийшов, — озвався київський князь, але й далі стояв коло дверей. Ясновида нічого не відповіла, й він мовив: — Маєш доньку...

— Й три сини маю, княже...

— Де ж вони? Я-м не видів синів твоїх.

— У стольному городі Витичеві. Твій дідо Рогволод узяв до науки.

Богдан хотів сказати княгині про те, що дідо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:

— Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна... в лугарі.

— Пощо в лугарі?

— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.

— Розповзлися ваші лугарі по світах.

— Готи випхали.

— То ще є не найгірше: словенського роду на Русі побільшає.

— Лугарі не словіни, княже.

— Відаю: венеди. Однієї крові... Й Перунові вклоняються, й Дажбогові, й Велесові...

— Ми речемо на Дажбога Полель.

— То є їдне. Так само, як лугарі кажуть Огнян, а ми, русичі — Вогнян. Пощо речеш мені все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сі мови твої...

— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.

— Я прийду й умикну тебе, княгине.

Вона затулилася від нього малям, наче боронею, й одповіла:

— Не єсмь уже княгинею. Вдова...

— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, — сказав не знати нащо Богдан, і перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному міху. Так було завше, коли він згадував роденського князя, бо живим не бачив його ніколи.

— Огняном, на честь... вітця його. В княгининих очах накипіли сльози.

— Ти любила єси князя? — роздратовано прорік Богдан.

— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. — Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: — Не буде того, Богдане. Маю рід і плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш... через тебе.

Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й він крикнув:

— То пощо ж не пішли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?

— Ти сього не зумієш, княже, — тихо проказала Ясновида. — Однаково не зумієш. — Тоді глянула на нього згорда й кинула: — Та й не такий єси міжний, аби мене питати про се.

То вже була образа, ще гірша, ніж тоді, в дитинстві, коли Богдан од кохання плакав у матері на грудях. Княгиня зрозуміла, що від гордого й нестримного русина можна тепер сподіватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей і, міцно притискаючи малятко, вибігла в сіни. Двері грюкнули об сінешну стіну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом і теж вибіг і біг до самих воріт селища, де на нього чекав осідланий жеребець.