— Заснула-с? — тихо спитав Людота.

Й дівчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:

— Он зоря покотилася. Видиш?

— Виджу.

— Пощо воно є так, що й людина зорить і на небі зорі?

— То вічі русинів, що відійшли в ірій.

— А вірій на небі?

— На небі.

— Й ті люди видять нас?

— Мабути.

— Страшно.

— Що ради?

— Бо то суть нави.

— Нави не страшні. Страшні перевертні, вовкулаки й упирі. Ті, що на небі, не страшні.

— Однаково страшно, — мовила дівчина й довірливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них ішли дві тіні, й вони внишкли. Славка почала шепотіти якісь відвороти, але тіні виявилися хлопцем і дівчиною. Хлопець той казав:

— Умикну, ось видіти-ймеш.

А дівчина застерігала:

— Отець ноги тобі переламне.

— Хай ламне, однаково вмикну.

Й пройшли далі.

— Ти не страхаєшся? — спитала Славка.

— Ні. Хоч нехай там що. Забіжімо кудись. У Дерева, чи в Сівер, чи на Луги.

— Лугарі обітні: не водять жін.

— Тоді підемо на Дунай або в Галицькі гори.

Славка не відповіла. Він устав і потяг її за руку:

— Ходімо.

— Куди? В Галицькі гори?

Людота засміявся:

— Ні, ще не в гори. Ходімо до гурту.

Вони збігли до річки, яка тихо дзюрчала в пітьмі, тоді побралися берегом угору, де блискали вогні. Коло багаття з сього боку сидів сивий дід у старій ягнячій гуньці й грав на восьмиструнні гуслі, сам собі приспівуючи. Поряд сиділо й стояло душ із двадцять юнаків і юнок. Дівчата були простоволосі, й Славка тільки тепер схаменулась:

— А мій вінок?

Тоді потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зів'яле повиття в річку. Вінок поплив, не занурюючись, але Славка не співала вслід йому, бо співати, щоб віночок знайшов їй ладу, зовсім не треба було. Й коли вода віднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дід уже доспівував якусь, певно, довгу думу, бо тільки в цікавих і довгих дум такі закінчення, як у сеї.

— Такої сте хотіли? — поспитав дід у молоді.

— Такої! Такої! — загули хлопці й дівчата.

— Тоді бувайте живі й здорові, а я-м пішов до своєї хижі.

— Діду, ще однієї, тоді й до хижі! — озвався передніший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вінками. Всі похопилися:

— Ще, ще однієї, діду!

— Ще хоч однісінької!

Дід хитро мружився до них і впиравсь, але всі знали, що заспіває ще однієї, й наполягали гуртом.

— Тоді я вам не думу, а бувалину, — нарешті згодився гусляр. — Хочете?

— Хочемо.

— То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?

— Про Київ город.

— Нехай. Тож були собі між та жона й мали вони чотирьох дітей: синів Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну — Либедицю. Коли отець їхній помирати здумав, то покликав до себе дітей своїх та й рече: «Осе, діти мої, прийшов мій духодав. Не є в мене нічого: ні золота, ні серебла, ні горючого каменю бурштину. Є у мене тільки три гори пліші. Мислив єсмь, як вас поділити, й так ділю: хто найвище стрибне, тому вищу гору віддам, а хто нижче, тому нижчу».

Стрибнув молодший, Хорив, і доскочив коневі до стремена, й отець віддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший і доскочив коневі до сідла. Отець дав йому вищу гору.

Тоді стрибнув старійший і перескочив коневі на той бік. Отець і віддав йому найбільшу й найвищу гору. А четвертій, сестрі, красній Либеді, нарік воду й берег річки, що оббігала всі три братні гори.

Тож помер отець, а діти зосталися жити там, де заповів їм. Щек ловив звіра, бо був гострооким стрільцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарійший брат, Кий, держав переправу на Залозній путі через Почайну й Дніпро, де збиралися гості з усіх чотирьох вітрів і звозили всякі добра, й скіт, і куни з усіх язик. Кий згородив город на горі своїй і княжив у роді своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то літ тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звідтуду й пішла земля Руська, й сини Києві, й онуки Києві в ній суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до братті своєї:

«Браттє й ти, ясна сестрице Либедице...»

Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й відчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дівчина стояла злякана й ховалася йому за спину.

— Ти чого? — спитав Людота.

Й дівчина прожебоніла:

— Втікаймо!

— Пощо?

— Бо Малко...

Людота глянув у той бік, куди зирила вона. З кручі спускався гладкий домажирич.

— А нехай собі! — мовив хлопець. — Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай підступить! — і торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.

— Утікаймо, завидить! — надміру хвилюючись, мовила дівчина й поза спинами шаснула в пітьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина біла сорочка розтанула в ночі, гайнув услід гукаючи:

— Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!

Йому кортіло почути, що ж мовив до братів своїх князь Кий...

Людота привів молоду жону додому, вже коли сонце підбилося вгору на три сулиці, й за звичаєм упав перед старцем навколішки. Те саме зробила й умикнута киянка.