Проте й далі ми не встигали за всім, і тоді мама запропонувала залучити до компанії свого брата, а мого стрийка.

Стрийко мешкав за містом на хуторі, і було в нього донька Рузя та три дебелих підсвинки: мій ровесник Бодьо та два близнюки – Мілько і Філько.

Стрийко займався теж непоганим ґешефтом: ловив котів і собак та виварював мило, котре, звичайно, не могло конкурувати з нашим. Стрийна шила з котячих і псячих шкурок норкові й лисячі хутра, які надто підозріло пахли, і їхні власники дуже нарікали на те, що за ними вулицями бігло щонайменше з десяток котів і псів, мабуть, родичів лисячого хутра.

Отже, мене виряджено було на переговори. Про всяк випадок прихопив я сокирку і сховав за поясом під курткою.

На хуторі панував затишок. Осінній вітер розважався нещасним листям. Стрийна сиділа на порозі й товкла масло. Ледве чи воно було коров’яче.

Я чемно привітався і запитав, чи є стрийко.

– Є, є, піди за хату – він там хазяйнує.

За хатою старий кендюх стрийко і його троє бовдурів саме білували котів.

– Боже помагай! – привітався я.

– О, хто до нас прийшов! – вигукнув стрийко, вдаючи, ніби дуже втішений, а вся трійця його вишпортків порозтягала писки від вуха до вуха, оголюючи жовті ріденькі зуби. – Яким тебе вітром занесло?

– Тим вітром, що мете грошима.

Почувши про гроші, стрийко зацікавлено глянув на мене, тоді витер скривавлені руки об траву і підступив ближче.

– Ну що ж, поговоримо. Але хай спочатку мої хлопчики подивляться, чи нема в тебе за пазухою якої-небудь дурнички, котра може пальчик поранити.

При тих словах троє бенькартів метнулися до мене, скалячи зуби, і вже хотіли виконати веління свого татуся, але я вчасно перепинив цей порив, пригостивши найстаршого обушком по голівці.

– Е-е, – заметушився стрийко, – я пожартував.

– Прибережіть такі жарти для роботи, яку я вам збираюся підкинути.

На Бодя вилили відро дощівки, і він очуняв. Сіли ми під деревом на траву, і я їм почав розповідати.

– Отож, діло таке. Відкрили ми з матінкою шинок «Під зеленим псом», куди чимало гостей заходе, але ніхто не бачив, аби вони звідси виходили.

Стрийко значуще перезирнувся зі своїми гавриками, а я продовжував:

– Частуємо їх м’ясцем, а залишки м’ясця продаємо на ринку. А ще ж виварюємо мило з дуже доброякісних кісток і тлущу. Може, чулисьте про мило «Китайський помаранч»?

– Чого ж не чув. Це найліпше мило, яке є. Я й сам часто ним користуюсь.

– Так ото ми його й варимо. Хоча, правда, не користуємося.

– То ви його варите з тих кісток, що відділяєте від того м’яса?

– Еге ж.

– А м’ясо у вас з’являється після того, як кудись пропадають нічліжани?

– Маєте рацію.

– А нічліжан годуєте м’ясом, яке з’явилося після того, як звільнилося місце після їхніх попередників?

– І які ж бо ви, стрийку, дотепні! – вигукнув я захоплено.

Стрийко задумався. Троє лайдацюр і собі наморщили свої приплюснуті чола, вдаючи, що сильно думки їх пригнітили.

– Гм-м… – нарешті промимрив стрийко. – То ти хочеш мені запропонувати спілку?

– Ви, стрийку, так якби мої думки читали.

– А не боїшся, що я продам вас?

– Нє-а.

Стрийко здивовано підняв брови:

– Чому?

– Бо ми з Максом неповнолітні, і суд вирішить, що то нас матуся збила з праведного шляху. Але й матінка до цюпи не попаде, бо занадто мудра. Зачинять її в палаці культури для вар’ятів, а нас випустять на всі штири сторони. А тоді, дорогенький стрийку, зачнуться для вас судні дні. Тлущу на вас багацько, мило буде люксусове.

Стрийко скривився.

– Ну, добре. Я згоден. А ви, мої любі діточки?

Любі діточки одразу ж закивали головами. Мені сподобалась їхня маломовність. Ми потиснули одне одному руки, і стрийко мовив:

– Ну, таке діло не зашкодить і обмити. Ходімо до хати.

Стрийна накрила на стіл. Стрийко видобув з креденса якусь мохом порослу плящину і розлив по келишках. В житті ще не доводилося мені пити бридкішого пійла. Певне, що й покійник скривився б, якби хто хлюпнув йому тієї зарази на губи. Закусив я квашеним огірком, бо ті вареники з м’ясом, що з’явилися на столі, довіри в мене не викликали.

Відтоді пішло наше діло так вдатно, що заробили ми доволі грошенят і стали вже обмислювати, як нам розширити виробництво. Не обходилося, правда, і без сварок, бо і стрийко, і наша матінка ніколи не обминали нагоди, щоби одне одного в дурні не пошити.

Одного разу мама й кажуть стрийкові:

– Слухай, Льондзю, а чому б нам не породичатися?

І прийшла оце якраз черга, аби я мовив пару слів за стрийкову доню, котра мала вже сімнадцять літ і вважалася на виданні. Звали її Рузя. То було придуркувате від народження створіння, котре годилося б тримати на темнім стриху, аби вона порядних людей не полохала.