— А-а-а… — повівся Білявчик.

— А ти як?

— Ну, тепер як і ти! — бадьоро нагнав він бурчання в животі.

— Пішли, дурненький, я роздобуду тобі гречки.

— З цибулею?

— А то ж як!

— Я… Я тебе обожнюю! — луна від поцілунку облетіла три квартали. «Час макітрити!» — збагнула я.

— Ти кохав коли-небудь?

— Так…

— Ну, я не маю на увазі першу вчительку чи голу тьотю в кіно.

— А, тоді ще ні. Тобто, ДО ТЕБЕ ще ні.

— Що-о-о?!! — (нє, це не я так зарепетувала). Якась руда паплюжа краля вискочила з-за рогу, мов Пилип із плантації й перелякала мого Білявчика до гикавки.

— Гапику, до мене! — шмагнула вона шкіряним батогом і так труснула брязкальцями на цицьках, що мене аж дрижаки вхопили. Білявчик лупився на неї, як кріль на пожежний шланґ, і не переставав гикати. Найдурніше виглядала я, з відкритим ротом спостерігаючи кінець свого щастя. Руда самиця кілька разів хижо клацнула зубами, а відтак ласо завсміхалася. Білявчик чи Гапик, хамидло таке, навіть не озирнувшись, підібгав оте «замість хвоста» і поповз до рудої. Та почухала йому за вухом і вони гидотно затягли: «Палковніку нікто нє пішет…». Обійнялись, потвори, і прощай, моє ти диво синьооке… Хоч би тобі волоска білявого встригла — де там… Піду, певно, бігуді в каналізації ловити, бо ще, чого доброго, в партію м’ясоїдів захочеться. Радикальних.

…Ех, білявчику, білявчику…