–  Громадська?.. А громадська… де ж? Усерединi…

–  Ну?
– спитав Рябченко.

–  Дак що ж?
– не розумiли слухачi

–  Овва! А ще й розумнi люди!
– засмiявся Рябченко.- А те, що всi цi землi круг громадської з усiх бокiв. Вона серед їх, як острiв серед води. Вiзьмемо в посесiю Горянського землю та покличемо до себе в кунпанiю Вавилова,- тодi вже диблянам без нас не буде нiякого ходу.

Всi притихли, враженi надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розiбрали справу, чи не помилилися! I тодi враз загомонiли моторно, весело, радiсно.

Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика - двi тисячi з половиною десятин,- але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни - навкруги все їх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть - i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в їх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiє нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони_ будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!

–  Ловка штука буде!
– казав весело Копаниця.- Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!

Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.

–  Голова! Голова!
– загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що їм уже повна була вся свiтлиця.

–  Дорога голова!
– кричав кум Терешко.- Цiни нема!..

Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.

Вiсiм чоловiк - це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. I як i що робити в громадi, то й про це спершу в своєму гуртi радитися…

Це все розказував їм Рябченко i додавав:

–  Тодi нас нiхто не подужає… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуємо, та єсть одна карлючка.

–  А яка ж то? Кажи!

–  Є один чоловiк такий, що може нам великої шкоди наробити.

–  Ой! А хто ж то? Ану, кажи!
– почали питатися.

–  Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.

–  Хi! Що б то вiн i зробив?

–  Почне каламутити в громадi, почне коверзувати - може лиха наробити.

–  Та вiн уже тепер притих,- озвався Сучок,- вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.

–  Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..

–  Цурається?
– спитав Копаниця.

–  Нi, вiн нас iз старою й не цурається; i в гостях iз дочкою буває, i в себе приймає, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! "Я,-_ каже,- того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. I вам,- каже,тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити".

–  Ич, iдолова душа!
– обурився Терешко.- Муляють йому тi багатирi!

–  Ну,- сказав Рябченко,- а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

–  Дак що ж iз ним робити?
– спитав Денис.

–  Приняти до нас у спiлку,- вiдказав Рябченко.

–  От такої!

–  Iншого нiчого не вигадаєш.

–  Та в його й грошей нема.

–  Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

–  А як не схоче?
– питав Манойло.- Он же, чуєш, який голiнний?

–  Треба так зробити, щоб схотiв,- обстоював за своє Рябченко.

–  Ну, та як же ти зробиш?
– не розумiв Копаниця.

–  А треба, щоб йому був великий бариш,- вiдказав Рябченко.

–  Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!

–  Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.

–  Чого ж то так?
– спитав неприхильне Денис.- I грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!

–  Що ж ти маєш робити,- казав спокiйно Рябченко,- коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу має, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.