Двічі проводжала графиня Ядвіга Войцицька чоловіка – вперше – воювати в армії Костюшка за польську ойчизну, вдруге – коли їхав до Луцька і, можливо, мав би потрапити на каторгу або до Сибіру. Двічі вона вірила, що чоловік обов’язково повернеться. І граф вертався до рідного порогу, вона зустрічала людину, котру після Ядзі любила над усе. А тепер їй здавалося, що навіть дужче за доню. Вона притулялася до його грудей і почувалася найщасливішою в цьому не завжди справедливому світі. А проте чи до сьогодні могла вона скаржитися на долю, яка дала їй чудових чоловіка і доньку, яка зробила її графинею. «Дякую тобі, Ісусе!» – не раз шепотіла вона вечорами, підсумовуючи щасливо прожитий день. Наприкінці ж останнього дня перед третьою розлукою з чоловіком графиня Ядвіга прийшла до каплички у дворі, довго стояла навколішки, благаючи Господа пощадити її, грішну, благаючи Матір Божу Мазовецьку, іконку з образом якої носила на грудях, бути милостивою до її коханого Юзефа і до неї самої, яку чоловік доручає свавільній долі.

У Лісогощі храм був греко-католицьким, уніатським. Ходили чутки, що нові власті збираються знову перетворити всі церкви на Волині на православні, хоч поки що все лишалося, як було. Церква східного обряду, хоч і підлягала Папі Римському, – за католицькими догматами, живому наміснику Бога на землі, – була їй, завзятій католичці, чужою. Тому на великі свята вони їздили до Чорторийська або Голоб, де були костели. Якщо ж лишалися вдома, то з Голоб запрошували ксьондза Лешика, який і правив службу Божу в капличці. У них навіть була домовленість із молодим, але дуже ревним у вірі ксьондзом, що, якщо вони не приїжджають молитися, то ксьондз після відправи в себе повинен приїхати до них. Два тижні тому на велике католицьке свято Всіх святих він уперше не приїхав. Послали по нього кучера, той повернувся і сказав, що за селом його зупинили якісь озброєні люди, попередивши, що далі їхати не можна, позаяк у Голобах і довколишніх селах холерний карантин. У карантин ні вона, ні граф не повірили. А ось чому за цей час жодного разу не приїхав ксьондз, вони не знали. Хоча дещо й підозрювали.

Тепер же, помолившись, вона покликала чоловіка. Світло від свічок падало на його обличчя, вигравало полисками, і все довкола здавалося графині нереальним. Ця вечірня молитва у порожній капличці, місяць, котрий помирав десь там за порогом, і суворий погляд Божої Матері з ікони, яка немов запитувала, чому вона, раба Божа Ядвіга, не хоче зізнаватися у тільки їм обом відомому страшному гріху. «Якому?!» – безмовно підносила погляд до ікони графиня, але їй ніхто не відповідав.

Лише під ранок графиня забулася в тривожному напівсні. Пізніше вона опише стан своєї душі у листі-сповіді дорослій дочці: «Мені здавалося, що ця ніч виходить із моєї душі, вилітає великим чорним птахом, імени якого я не знаю, і цей птах укриває крильми палац, ліс, дедалі більший і більший простір, він уже обіймає всю видиму землю до обрію. Він готовий понести і мене, і весь світ у невідому, страхітливу чорноту, яка не має меж…»

Чоловік лежав поруч, вона знала, що й він не спить, але чомусь боялася навіть поворухнутися. Вона кохала його всією душею, всією своєю суттю, але тепер, після очищувальної молитви, сама думка про близькість здавалася їй блюзнірською. За ці півтора місяці вона не раз і подумки, і вголос дорікала чоловікові за його зухвалий і нерозумний вчинок на балу, хоч давно зрозуміла, що він, хоробрий шляхтич, спадкоємець графського роду, чий предок отримав титул не за улесливе служіння, а за воєнні доблесті, не міг вчинити інакше. Саме він, її Юзеф, і мусив зірвати маску з негідника. Нехай на хвилину, на мить, але зірвати.

Вранці граф Юзеф Войцицький попрощався і поїхав. Верхи на найкращому коні, у парадному військовому мундирі. Було в цьому щось театральне, але графиня розуміла чоловіка. Чи ж міг він постати перед злочинцем як переможений, як такий, що ганебно капітулював? Так, вони поступалися хитрій, безжалісній силі, але графиня знала, Юзеф до скону буде таким, як є. Гордим, хоробрим дворянином.

Вночі у неї промайнула думка – умерти всім разом: вона, донька, чоловік… Адже життя без Юзефа все одно не мало сенсу. Вона уявила – смерть заносить свою гостру косу над Ядзею, Ядзенькою, її донечкою, і мало не закричала. Ні, хай помруть двоє – вона і Юзеф. «Але як же Ядзя, маленька її донечка, вона залишиться сама-самісінька на цьому безжалісному білому світі?» Ця думка остудила графиню. Виходу не було. Повинен умерти або піти на муки чоловік. Відчаєна, вона беззвучно заплакала.

А тепер довго дивилася вслід чоловікові, який поволі віддалявся. Ось він оглянувся, подивився, немов хотів запам’ятати такими назавжди її і доньку, двох найдорожчих йому жінок – велику і маленьку.

– Татусь швидко повернеться? – спитала Ядзя.

– Так, швидко, дуже швидко.

Тієї миті графиня Ядвіга Войцицька вірила, що так воно й буде. Але минув день, і другий, і третій, і цілий тиждень, а чоловік не повертався. Дні спливали так повільно, що здавалося, наче кожен із них довший за тиждень, а то й місяць. Єдиною відрадою в цьому житті, що немов зупинилося, була донька. А вона все частіше запитувала, коли ж повернеться татусь. Графиня цілі ночі плакала і тоді здавалася собі ще самотнішою і покинутішою.

За кілька днів після від’їзду графа до неї вперше завітали сусіди – шляхтичі Оцялковські. Тут і з’ясувалася причина дивної порожнечі, яка оточувала Войцицьких ці півтора місяці. Виявилося (це потім потвердили інші сусіди), що на всіх дорогах, які вели в Лісогощу, хтось невідомий розставив таблички, які попереджали, що в селі лютує епідемія холери. Тих же, хто намагався проїхати, зупиняли вершники, які називали себе карантинною службою. Так було з Оцялковськими, з управителем княгині Чорторийської, із ксьондзом із Голоб. Після від’їзду графа і таблички, й охорона зникли.

Пізніше завітав Анджей Возняк. Виявилося, що слуга, якому відрізали язика, все ж таки зумів добратися до маєтку Анджея. На щастя, слуга трохи знав грамоту і зумів якось надряпати на папері заповітну фразу про битву під Радковичами. Анджей приїхав із цілим десятком гайдуків та ще взяв на підмогу сусіднього шляхтича Листвичину. Але він із допомогою запізнився. Разом із графськими гайдуками вони прочесали довколишній ліс, знайшли курінь, біля нього – сліди вогнища. Можливо, тут і було тимчасове пристановище розбійників, та слід їхній уже прохолов. Тільки безнадійно завивав вітер у кронах зовсім голих дерев.