Наступної миті коні, які справді ошаліли від страху, звернули вбік, карета налетіла на дерево і після жахливого удару і тріску ресор нарешті зупинилася.

Від удару графиня звалилася на спину чоловіка, пронизливо закричала, проте відбулася лише невеликим садном на лобі. Отямившись, граф вийшов із карети і побачив, що один із четвірки коней лежить на землі, напевне, зі зламаною ногою. Троє здорових огирів намагалися зсунути карету з місця, ладні ось-ось її перекинути. Войцицький закричав на коней і простяг руку графині.

Готові до всього, вони побачили, як мимо промчався кінь, волочачи по землі тіло мертвого гайдука, котрий звісився зі стремені. Граф спробував спіймати коня, але той злякано шарпонувся і зник у лісі. Коня другого охоронця вони не побачили, зате далеко на дорозі помітили щось темне і безформне і зрозуміли, що то він – мертвий другий гайдук…

Вони стояли і чекали смерти. Пістоля, який залишився від воєнної кампанії, Войцицький із собою не взяв, бо вже кілька років, з приходом Росії на ці землі, тут запанувало по-справжньому мирне життя, припинилися напади сусідів на сусідів, які траплялися в період слабкого і нестабільного правління останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Мисливські рушниці також лишилися вдома, на полюванні у Любославського він був гостем і спостерігачем. Охорону взяв радше задля престижу, вирішивши обмежитися двома гайдуками. І ось тепер він і дружина залишилися беззбройними перед грізною небезпекою.

Шляхетська гордість не дозволяла кинутися до лісу. Пан Юзеф обійняв дружину і почув, як вона легенько здригається під його долонями, які вміли обіймати жінок і стискати зброю, але сьогодні не могли захистити вручену йому для захисту й опіки Господом Богом.

Над лісовою дорогою стояла дивна тиша, яку порушували тільки хрипи переляканих коней, та ось і вони перейшли у спокійне пофоркування. За лісом сідало осіннє сонце, пронизуючи скісними променями крони дерев. Ось-ось воно зникне і ліс оповиє густий осінній вечір. Войцицький стріпнувся, ще раз уважно роздивився – ніде нікого…

– Ходімо, – сказав він. – Треба звільнити коней. Може, і карета ще придатна для їзди.

– Що це було, Юзеку? – спитала дружина. – Розбійники? Чи це той…

Він зрозумів – той, в помаранчевій масці. «А справді…» – подумав він.

– Так, напевне.

– Він уб’є нас? – спитала дружина.

– Не знаю. Зараз, напевне, ні.

– Не зараз? А коли?

– Не знаю.

– Господи, Єзусе, Матка Боска, та ж там Ядзя! – раптом закричала графиня. – Там Ядзя! Чуєш, Юзеку, – Ядзя!

Дружина благально подивилася на нього. Її лихоманило. Граф зрозумів – Ядвіга боїться, що бандити вже напали на маєток і викрали або й убили їхню донечку, їхню крихітку, кровиночку. Або оце зараз входять до палацу.

– Заспокойся, – сказав він. – Зараз поїдемо.

Юзеф розпріг коней, вибрав найсильнішого, якось загнуздав його, посадив дружину, сам сів позаду. Краще було б їхати окремо, але він боявся, що графиня в такому стані не впорається з конем, та й не було вуздечки й сідла, як і часу ловити гайдуцьких коней.

До села залишалося версти зо три, од сили чотири, ситий кінь, хоча й під двома вершниками, подолав цей шлях швидко. Даремно вони хвилювалися – у селі, як і в палаці, було тихо і спокійно. Поверталися з пасовища графські корови, візниця віз із поля на возі жовті пузаті гарбузи. Побачивши їх, з радісним криком кинулася назустріч маленька Ядзя, котра гуляла в саду, а слідом за нею – і нерозлучна її нянька Пелагея. Ніхто не навідувався і не збирався нападати на маєток.

Уже за півгодини граф на чолі невеликого загону особистих охоронців, незважаючи на вмовляння графині, виїхав до лісу. Взяли із собою смолоскипи і запасну стару карету, в яку й поклали убитих.

Вночі, тулячись до чоловіка тендітним, ніжним тілом, яке граф любив найбільше у світі і не віддав би ні за які скарби, графиня Ядвіга тихо спитала:

– Юзеку, що все-таки сказав тобі цей хам?

– У масці?

– Так.

Він мовчав.

– Я прошу тебе, Юзеку, – прошепотіла дружина. – Адже я знаю, що він сказав там щось інше.

– Звідки ти можеш знати, що він мені сказав?

– Відчуваю. Любий мій…

У графа не стачило духу збрехати. Він раптом побачив себе на коні, який мчить назустріч ворогу, там, під Мацейовичами, у їхній останній битві, яку програв Костюшко, отже, і він, Войцицький.

– Юзеку, – прошепотіла дружина.

– Він сказав мені: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».

– Що це означає, Юзеку? – графиня підвелася на ліктях. – Що означають ці його слова?

– Не знаю, – зізнався граф.

– Він хоче тебе убити?

– Якщо убити – то не одразу. Ти ж бачила.

– Не кажи тільки, що нє знаєш – коли. Він буде тебе переслідувати?

– Побачимо. Спи. Вже пізно.

– Я боюся, – прошепотіла графиня. – Боюся, Юзеку. Що ти думаєш робити?