«Чуєш? » — стояло німе запитання у Васудевиних очах.

Сіддхартха кивнув головою.

— Слухай краще! — прошепотів Васудева.

Сіддхартха напружив слух. Батьків образ, його, Сіддхартхин, власний образ, синів образ злилися водно, зринув і Камалин образ, але враз і розплився, а тоді й Говіндин та образи інших людей; ті образи находили один на один, ставали водою і вже як річка прагли всі до мети — пристрасно, нестримно, стражденно, і голос річки був сповнений скорботи, був сповнений пекучого болю, непогамовної жаги. До мети поривалася річка; Сіддхартха бачив, як поспішає вода, що складалась тепер із нього самого, з його рідних, із усіх людей, яких він бачив у своєму житті; вся вода, всі хвилі поспішали — поспішали стражденно, кожна до своєї мети, і цілей було безліч, і вода поспішала до водоспаду, до озера, до бистрини, до моря, і кожна хвиля добігала своєї мети, і за кожною метою з’являлася нова, і вода оберталася в пару й здіймалась до неба, оберталась дощем і падала з неба на землю, оберталася джерелом, оберталася ручаєм, ставала річкою і знов прагла вперед, знов текла. Але той жагучий голос перемінився. Він ще лунав, лунав тужно і спрагло. Однак до нього вже впліталися інші голоси, голоси радості й горя, голоси добрі й лихі, сповнені сміху й журби,— сотні голосів, тисячі голосів.

Сіддхартха слухав. Він увесь обернувсь на увагу, весь поринув у слухання, був зовсім порожній, тільки всотував звуки. І відчув Сіддхартха, що науку слухати він нарешті осяг досконало. Усе це, оте багатоголосся в річці, він чув уже не раз, але цього дня воно лунало інакше. Численних тих голосів він уже не відрізняв один від одного — не відрізняв радісних від журливих, дитячих від дорослих; всі вони злилися водно, в тужливий стогін і сміх мудреця, у гнівний крик і хрипи вмирущого; все було одним цілим, усе тисячократ поглинене переплелося, сплелося. І все це разом, усі голоси, всі цілі, вся туга, усі страждання, всі втіхи, все добре й зле — все це вкупі був світ. Усе вкупі було рікою сущого, музикою життя. І коли Сіддхартха пильніше прислухавсь до цієї ріки, до цього багатоголосого співу, коли не чув уже ні страждань, ні сміху, коли вже не зачіпався душею за один якийсь голос і не входив у нього своїм «я», а слухав їх усі, слухав як одне ціле, як єдність, тоді їхній величний багатоголосий спів склався в одне-єдине слово, і це слово було «Ом» — довершеність.

«Чуєш? » — знов запитав його Васудевин погляд.

Ясно заграла на Васудевім обличчі усмішка, заіскрилася в кожній зморщечці, як ото в кожному голосі річки іскрився Ом. Ясно світилася в нього усмішка, коли він дививсь на товариша, і тепер така сама усмішка ясно осяяла і обличчя Сіддхартхи. Рана-любов його розквітла, страждання його пломеніли, його «я» переливалося в єдність.

Цієї години Сіддхартха перестав опиратися долі, перестав страждати. На виду його зацвіла радість знання, якому не протистояла вже воля, яке осягло довершеність, яке перебуває в злагоді з рікою сущого, з життєвим потоком, яке сповнене співчуття, сповнене чужих радощів, яке віддане плинові, належить єдності.

Коли Васудева підвівся з колоди на березі, коли глянув Сіддхартсі в очі й побачив, що в них промениться радість знання, то легенько торкнувся рукою товаришевого плеча — по-своєму стримано, лагідно — і сказав:

— Цієї години я ждав, о друже. Ось вона і настала. Тепер дозволь, я піду. Довго я ждав цієї години, довго був перевізником Васудевою. Годі. Прощавай, моя хижо! Прощавай, моя річко! Прощавай, Сіддхартхо!

Сіддхартха низько вклонився Васудеві.

— Я знав,— тихо промовив він.- Підеш до лісу?

— Так, піду до лісу, піду до єдності,— відповів Васудева сяючи.

Сяючи вирушив він у дорогу. А Сіддхартха стояв і дививсь йому вслід. Щасливий, серйозний стояв він і бачив, що хода Васудевина сповнена миру і спокою, чоло промениться, постать вся світиться.

ГОВІНДА

Укупі з іншими ченцями зайшов якось Говінда відпочити до гаю, що його куртизанка Камала подарувала колись Гаутаминим учням. Там він почув розмову про одного старого перевізника, який живе на річці за день ходи від міста і якого багато хто має за мудреця. І коли Говінда рушив далі, то надумав завернути на перевіз, бажаючи побачити того перевізника. Бо хоч Говінда ціле життя жив і праведно й молодші ченці його вік та невибагливість глибоко шанували, та неспокій, жадоба шукань у серці його не згасла.

І прийшов він до річки, попросив у старого перевозу й, коли вже на другому березі вони вийшли з човна, сказав:

— Багато добра ти нам робиш, багатьох уже з нас, ченців і прочан, переправив ти через річку. Чи не шукаєш і ти, перевізнику, праведного шляху?

Усміхнувся Сіддхартха старечими очима, промовив:

— Ти називаєш себе шукачем, о достойний, а самого літа вже он як обсіли, і носиш одіяння Гаутаминих учнів.

— Я вже, звісно, старий,— Говінда сказав,— та шукати не кидаю. І не кину шукати, поки й віку могох бо в цьому — моє призначення. Одначе, гадаю, шукав у житті і ти. Може, скажеш мені, о шановний, хоч слово?

Відповів Сіддхартха:

— Що ж тобі, о достойний, сказати? Може, те, що ти надто довго шукаєш? ,Що шукаєш, але не знаходиш?

— Як так? — здивувався Говінда.

— Коли хтось шукає,— провадив Сіддхартха,— то часто буває, що очі його бачать лиш те, що він шукає, і він уже неспроможний нічого знайти, ні для чого неспроможний відкритись, бо думає тільки про те, що шукає, бо має мету, бо вона його зачарувала. Шукати — це мати мету. А знаходити — це бути вільним, відкритим, не мати мети. Ти, о достойний, і справді, либонь, шукаєш, бо, йдучи до мети, не помічаєш того, що в тебе перед очима.

— Я й досі не доберу до пуття,— озвався Говінда,— про що ти оце говориш.

Сказав Сіддхартха:

— Колись, о достойний, багато років тому ти вже побував на цій річці й побачив на березі чоловіка, що спав. Ти сів коло нього, щоб стерегти його сон. Одначе впізнати його, о Говіндо, ти не впізнав.

Вражений, немов заворожений, дивився чернець перевізнику в очі.

— Ти Сіддхартха? — нарешті промовив він нерішуче.— Я не впізнав тебе і цього разу! Щиро вітаю тебе, Сіддхартхо! Я тобі вельми радий! Ти дуже змінився, друже... Виходить, став перевізником?