— Слухай, Надька, може лопату візьмемо?

Велика пласка дерев’яна лопата — чи то для відгрібання снігу, чи для садовлення чогось у піч — таємниче бовваніла під стіною.

— Давай! — Кропива потягла лопату на себе. І отут-то все й обвалилося. Все те, що та лопата собою підпирала на стриху.

— Я вам зараз дам! Хто там такий, курва ваші мама?! — почулося раптом нізвідки.

— Відьма!!!! — заверещали ми і кинулися тікати. Лопату я, поза тим (хазяйська дитина!), тягнула за собою.

— А кров би вас нагла заллєла, а колька би вас сколола! — доносилося навздогін. — А я вже тепер бачу, хто тутка в мене красти ходит! Ану кидай то-то з рук! Би-с тобі хуя не видіти!

— Слухай, Кропива, скотина, ти ж казала, там ніхто не живе! — хекала я.

— Та не живе! — хекала Кропива. — Це відьма була! Вона давно мертва!

— Аааа!!! — заверещала я й дременула ще швидше. Соромно було такій уже великій дівулі, майже дванадцяти років, бігти отак вниз по горбу й репетувати. Але як інакше терміново врятувати свою шкуру. Що ж, якщо там відьма, значить, непроста в неї лопата. І якщо правильно сконцентруватися і сильно захотіти, лопата нас понесе над землею!

— Кропива, сідай! — скомандувала я.

Кропива довго не вагалася. І ось уже ми шпаримо, перебираючи чотирма кінцівками, тримаючи держално лопати між ногами, шуфлею назад, і щиро віримо, що ось-ось злетимо аж ген під хмари…

Наша з Кропивою лопата не полетіла. Може, того що була крадена?

Музей кабінету історії змінив політику свого створення. А вчитель історії ледь не спровокував був мою національно свідому родину розпочати проти нього вендету, коли назвав мене кацапкою у відповідь на моє «Я не гуцулка». В дитинстві більшість лівих непорозумінь вирішуються якось ніби самі собою. Як? Я не знаю. Це було так давно.

Я, ПОРНО, КРОПИВА І ЮЛЯ МАРКІВНА

Надька Квітчучка дуже часто прогулювала школу. І не так, як всі, в «репері» — так чомусь називалася легендарна криївка десь у лісі, я її ніколи не бачила, але уявляла собі бетонною, в розписах і бичках, хоча який придурок би пер нагору бетонні блоки для якогось там «репера», — Квітка прогулювала школу авторизовано. Тобто їй уже ніхто не міг би сказати: «Ну, і де ти ті уроки вчила — в репері?! Сказала мамі, що до школи, а сама — поза школу?!» Бо Квіткина фішка була в тому, що мама була в курсі всього. Бо Квітка і не виходила ні в яку школу. Вона сиділа вдома і грала в преферанс. Із мамою.

Мені було завидно. А що тут такого? Сидіти з мамою в спальні на широкому ліжку моделі «Росинка» коло телевізора, що сніжить і зеленіє, але він і так тут для фону, типу як акваріум, і грати в преферанс. Чи в бридж. Чи в дурака, кінець кінцем. Але ж із мамою! А не з Юльою Марківною, шінуш на кошінуш, на уроці геометрії! Коротше, я часто завертала собі по дорозі до школи на стоквартик. Це такий гордий 100-квартирний будинок по сусідству. В ньому гордо жила Квітчучка зі своєю мамою Пашею, магнітофоном-караоке і сукою Ліндою. Сукою, в сенсі, собакою. Породи спанієль. Трохи змішаної з сетером. Результат собачого зґвалтування відзначався підвищеною емоційністю. Лінда повсякчас всцикалася від щастя, коли мене бачила. Просто на вичовганий зелений лінолеум Надькиної хати. Але про них — лінолеум, Лінду і хату — пізніше.

Словом, не було нічого ліпшого за це звертання зі шляху праведного перед школою. Хіба що втеча туди само після третього уроку. (Тьотя Паша: «Що, Ірочко, відпустили?» Надька: «Айо, відпустили! Втекла собі Карпа безпардонна».) А в місці тому грати в бридж, фарбувати нігті світло-зеленим і слухати плітки про всіх сусідів. Яке ж то щастя для маленького містечка — великий 10О-квартирний будинок! Це ж скільки не обсмоктуй сусіда за сусідом, завжди знайдеться свіжачок. Ненавиджу порядних людей. З ними скучно говорити, а говорити про них самих і поготів. І в бридж вони не грають. Хіба що на Великдень після концерту просто'Таї Повалій. Фу.

Моя мама колись давно теж любила Повалійку. Коли та не співала по-москальському, ще не встигла повиривати собі зайвих зубів і ребер, не пересушила фенами рештки мозку і могла говорити щось трохи поза позою гламурної поп-звєзди. Тим гірше — навіть якби «народну артистку» якимсь дивом занесло до мами на кухню на каву, мама все одно відправила би мене до школи. Особливо в день Юлі Марківни, котрого я боялася більше за Судний день. Такими днями випадали чотири з п'яти навчальних днів, а той єдиний, коли математик не було — середа? — був просто Днем подяки з двома безжурними уроками праці підряд. Юля Марківна належала до тих моторошних істот, котрим лякані діти навіть клички порядної не спроможні дати. Бояться. Всі знали, що вона — відьма, вампирище, і зрізала медаль на екзамені з алгебри своєму рідному синові, а все одно ніяк окрім «Юля» чи, в крайньому випадку, «Юлька», її не називали. Юля Марківна була однією з тих залізних леді з фіолетовим волоссям, над котрими не владний час. В неї в роті можуть випадати зуби — «шінуш на кошінуш» — і додаватися роки у її паспорті, сама вона все одно залишається незмінною. Страшною й загрозливою. Вона приходить до вас у снах («Карпа!!! Я ставлю тобі четвірку за рік з геометрії!» — «Юля Марківна, таж я вже університет з червоним дипломом закінчила, що мені тепер ваша четвірка?» — «А я все одно поставлю!!!»), і ви ніколи не перестаєте її боятися. Вам уже бісова купа років, ваші діти вже до школи мали би піти, коли вашим батькам стільки було, але ж у вас інший стиль життя, інші пріоритети, ви їдете за кермом свого авто, отак от херачите на максимальній швидкості, посвистуючи, з Яремчі у Київ, минаєте рідну школу, аж тут — о Матір Божа! — на узбіччі дороги ВОНА. Стоїть, когось чекає, може, до Франківська зібралася. Очі густо нафарбовані зеленим, на голові фіолетова хімія, і ви вже верещите не своїм голосом — благо, дах вашого кабріолету сраного закритий, а то би все село чуло, як ви ледь в штани собі не напудили від вигляду цієї трансцендентної істоти. Вчителько-о-о-о-о моя-а-а, зоре світоваааа!!! ААААААА!!!!

Газуй, Білочка, газуй!

Але ж повернімося у дитинство наше, крила соколині. Не варто думати, ніби в мене вдома був концтабір. Я інколи напівчесно могла захворіти. І мама, втомившись викривати мою підступну брехню, могла махнути рукою і дозволити мені лишитися вдома. І я могла нічого не боятися, бо якби Ганна Степанівна, класна керівничка, з доброго дива подзвонила до нас додому, я могла би святим передсмертним голосом сказати: «Авжеж, так, мама знає, що я сьогодні не пішла до школи, а буде мама з роботи ввечері, і ви можете їй передзвонити, якщо мені не вірите». Ну і як мені після такого не повірити, питається? Серце скрипить, а факти, що називається, на ліцо. (На яке таке ліцо і що за факти?.. Ай да Пушкін, ай да сукін син.)