До приходу в наш край «визволителів» я закінчила перший клас гімназії, за совітів — сьомий і восьмий класи десятирічки. Отець Могильняк — голова повітової управи — запропонував мені посаду секретарки-друкарки. Обходитися з друкарською машинкою мене навчила пані Славка Гукевич.

У Косові не було ще жодного чужинецького уряду. Лише кілька озброєних мадярських жандармів прогулювалися тихими вуличками гірського містечка. Порядок і спокій у місті забезпечували самі косівчани. До помочі отцеві Могильнякові стали обидва адвокати Библюки, Небелюк, доктор Войнаровський, пані Стефуракова, Гардецька, кілька колишніх усусусів, мої тато і вуйко Микола. Вночі організовували патрулювання, щоб не було грабежів і безпорядків. Тому жителі Косова могли спати спокійно.

Невдовзі мадяри розпустили українську повітову управу й поставили своїх урядовців. Не було жодних арештів, якихось утисків. Отець Могильняк став головою делегатури Українського Комітету. Я залишилася в нього секретаркою-машиністкою.

Відчувалося, що в Косові і поза ним керує і дає лад усьому якась невидима сила. Тверда воля і міцна рука були присутні скрізь. До Комітету все частіше заходили впевнені й скромні хлопці: Микола Сорук — високий симпатичний гуцул з Гриняви, як пізніше виявилося — провідник ОУН, Івась Шкондеюк — сотенний УПА, загинув сорок четвертого року в Яворові… Всіх зараз і не згадаю.

З початком 1942 року до Косова прийшли ще одні «визволителі» — німці. Головою делегатури став уже на той час професор Когут. Я продовжувала працювати, оскільки вся наша родина жила на мою зарплатню. Батькові килими, які він ткав усе своє життя, стали нікому не потрібними. Моїм завданням було виписувати для населення виказки-аусвайси. Завдяки Ліді Сальваровській, старшій сестрі моєї подруги Зенки, я стала симпатиком ОУН. Якось серед літа в хаті Ґенці Каплич зібралися згадана вже Ліда, Нуся Павлик, Анна Андрусяк, Наталка Коник. Я була наймолодшою в тій дівочій підпільній компанії. Прийшлий Іван Фокшей коротко розповів нам про боротьбу ОУН з німецьким окупантом, роль в ній жіночої сітки Організації, наголошував на необхідності суворої конспірації.

Працюючи в Комітеті, я виписувала потрібним людям виказки, після роботи тихцем друкувала підпільні листівки. Небавом у нас розпочався ідеологічний вишкіл. Проводила його подруга Мотря — Артемізія Галицька. З Мотрею ми зустрілися аж 1965-го в Караганді, де працювали разом чотири роки. Артемізія — дочка священика Георгія з Розтік Вижницького району. Будучи на посту провідника Буковини, Мотря сорок п’ятого року натрапила на енкаведистську засідку. Після короткого бою вистрелила собі в скроню, але куля якимось дивом вийшла над чолом. Від важкої рани надовго втратила зір. Незрячу провідницю судили й відправили до інвалідської колонії в Караганді. Поступово до невільниці зір повернувся. Після звільнення в п’ятдесят восьмому Мотрю направили на поселення в Дудінку. Там вийшла заміж за товариша по неволі Василя Одинця. Уродженець Київщини, він свого часу із Зеленого Клину перебрався до Китаю, а вже звідти — в Карпати. Воював з німцями, мадярами, москалями аж до арешту в 1948 році. Отримав двадцять п’ять років більшовицьких концтаборів. Помер сімдесят третього в Караганді. Дружина пережила чоловіка на два роки і теж знайшла вічний спочинок в казахстанській землі.

Для вишколу ми збиралися з якогось невинного приводу щоразу в іншому місці. Після ідеологічного дівчата пройшли санітарний вишкіл. Додому частенько приходила пізно, чим не вельми був задоволений мій тато. А якось вночі він застав свою доню в кімнатині за друкуванням листівок. Спокійно запропонував перейти до покою, звідти менше буде чути стукіт на вулицю. Добрий мій, розумний таточко! Я друкую, а він стереже на вулиці, аби якесь лихе вухо не почуло.

1 листопада 1943 року ми з дівчатами стали членами ОУН. Присягу складали в хаті Наталки Коник на пістолет, який виблискував в полум’ї тріскітливої свічки. З хати виходили дорослими і окриленими. На дорозі завважила озброєних стійкових Петра Гринюка, Романа

Вінтоняка, ще кількох статурних хлопців.

Головою Українського Комітету став директор школи Михайло Наняк. Відправив мене на навчання до Львова, а звідти через Комітет мене скерували до учительської семінарії в Бучачі. Через два тижні прийшов наказ повертатися до Косова. Близився фронт, не до науки було.

Наприкінці грудня в Косові на віллі «Ядвіґа» зорганізувався юнацький вишкільний табір. До нього скеровували хлопців і дівчат з усієї Станіславщини. Потрапили туди і ми з Іриною Юсипчук. Вишколювали юнацтво прибулі зі Львова інструктори. Наприкінці зими табір розпустили: близився фронт.

У Комітеті метушня. Наняк велів готувати до спалювання документи. Кілька днів у печах горіли папери, а до гір долинав гул канонади. Німці щезали, як весняний сніг з крутосхилів. Повітовий провідник Курява давав настанови стосовно майбутньої підпільної діяльності. Всі, хто вже скуштував більшовицького «раю», виїжджали на Захід. Поїхав і мій вуйко Микола. Татко бідкався, що цього разу Сибіру не минути.

23 березня возом приїхав припоручник від провідника Куряви і вручив записку з наказом вивезти всю підпільну канцелярію, а це — і друкарська машинка, і ротаційний цикльостиль, і папір… Ми повантажили все і подалися в гори. Подружжя Наняків також вмостилося на міцному возі. Звістка, що до Косова в’їхали совітські танки, застала нас в Яворові. Звідти віз погуркотів на Жаб’є.

У гірському містечку підпільників розподілили по квартирах. Мені з Наталкою Пилип’юк випало жити в Краснику у Дмитра Ганчука. Подруга моя мала псевдо Марина, народилася на Східній Україні, де свого часу одружився і осів її батько — колишній січовий стрілець. Рятуючись від німців, Наталка в сорок третьому році прибилася до рідного татового села Рожнева. Двадцятирічна дівчина була начитана, розумна і життєрадісна, ще й підпільницею виявилася неабиякою. До нашого господаря часто навідувався Дмитро Білінчук, який ще з сорокового «опришкував» з десятьма хлопцями в горах. Заливав сала за шкуру і німцям, і мадярам. З буйним опришківським ватагом частенько бесідували провідник Курява і місцевий підпільник Федусь Уршеджук, приносили йому літературу, листівки… Незабаром Білінчук став командиром в УПА і очолив повстанську сотню.