Суд відбувся 8 січня 1948 року в Бадені. Судив військовий трибунал ЦГВ. За нецілих дві години п’ятнадцятьом воякам УПА виголосили вирок. Мирона Мицьо судили як громадянина Польщі. За статтями 58-2 і 58-11 дали 15 років «ісправітєльно-трудових лаґєрєй» і 5 років заслання. У лютому перевезли до Львова, а звідти — в Ухтінський район Республіки Комі. Працював у бригаді теслів. Навесні потрапив до штрафного табору на трасі між Тайшетом і Братськом. А далі невільницький шлях стелився до пересильного табору у бухті Ваніно на березі Охотського моря. В таборі очікували подальшого етапування на Колиму, Камчатку, Чукотку тисячі в’язнів, здебільшого, українців. Мирон стає членом табірної підпільної ОУН, де присягу «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї» складає на папері власною кров’ю. Двома суднами «Ногін» і «Джурма» наприкінці травня 1950 року в’язнів, мов виловлену в морі рибу, транспортують під конвоєм двох військових кораблів до Магадана. Мицьо перебув морську хитавицю і голод у трюмі «Джурми». У липні п’ятдесятого тягарівки пригуркотіли чималий невільницький гурт із Магадана до засекреченого табору Д-2, що вріс у колимські мерзлоти рядами колючого дроту і кулеметними вишками.

На задротованому клапті вічної мерзлоти за вісімсот кілометрів від «сонячного» Магадана доля й звела нас із Мироном Мицьо, що вирізнявся серед загалу ерудицією, а мужністю не поступався бувалим в’язням. У нас зав’язалася коротка невільницька дружба. В таборі Д-2 мучилося понад три тисячі в’язнів, яким випало будувати найпотужнішу на Колимі електростанцію. Мирон, маючи певний досвід, очолює бригаду теслів, яка невдовзі стає передовою в системі «Енергобуду». Хлопцям в бригаді день зараховується за три. Мирон не має жодних відомостей про свою родину і це його гнітить. Найстарший брат Дмитро і сестра Катерина з родинами були виселені в радянську Україну, тією ж таки акцією «Вісла» батьки були вигнані на понімецькі землі в Польщі. Допоміг випадок. На початку 1954 року звільнився хлопець із бригади, який повернувся в Дрогобицьку область. Там зустрів переселенців із Полонної. В такий спосіб наладнався зв’язок із загубленою родиною.

У травні 1955 року Мирон Мицьо звільнюється, але ще залишається на висилці. Працює виконробом зовнішніх робіт на електромережі високої напруги від табору Д-2 до Сусумана, оскільки майор КГБ Воронцов дозволу на працю в таборі не дає. У грудні п’ятдесят шостого мій табірний знайомий зумів виїхати в Польщу до батьків. Помалу налагоджує сімейне життя, одружившись з Катериною Дембицькою. Заводять діточок Марка і Марійку. Замешкують в місті Бартошиці, де обоє й працюють на добрих посадах. Мирон ще й підробляє трохи грою на скрипці й акордеоні. Тим часом таємно готуються до виїзду в США, брат Андрій прислав з Америки відповідні папери. Влітку п’ятдесят дев’ятого Мирон проходить тримісячну перепідготовку в польському війську. Тим часом батьки дружини Катерини після багатьох старань нарешті виїжджають навесні шістдесятого за океан. А в серпні того ж року і Мирон з Катериною та двома діточками перебираються до Сполучених Штатів, маючи на всю родину двадцять доларів.

Замешкали тимчасово у брата Андрія в штаті Нью-Джерсі. Часи були не найкращі, бо панувало безробіття, незнання англійської ускладнювало життя прибульців. Перебивалися дрібними заробітками. На початку 1962 року Мирон Мицьо пошкодив собі хребет і переніс складну операцію. Переїхали на Лонґ-Айленд, штат Нью-Йорк, до родичів дружини. Наприкінці шістдесят третього зуміли купити власну хатину. Зажили трохи краще, але Мирон знову травмував хребет, тому змушений був закінчити школу менеджерів, щоби отримати добру працю. В бюро книговедення на посаді менеджера продукції пропрацював до виходу на пенсію у 1990 році. Дружина працювала бухгалтером в адвокатській конторі.

Діти Миронові здобули вищу освіту, Марко економічну, а Марія — правничу. Вона одружилася з Олександром Ковтуненком, обоє проживають у Києві.

Заробляючи важкою працею на шматок насущного, Мирон Мицьо не забував і про національно-громадську діяльність. Він член товариства вояків УПА ім. ґенерал-хорунжого Тараса Чупринки в США. На Лонґ-Айленд не виявилося колишніх упістів, тому Дух створює Організацію оборони чотирьох свобід України, стає першим головою 42-го відділу ООЧСУ. З допомогою друзів організовує першу в США школу гри на бандурі. Тридцять українських бандур звучали чи не по всьому східному узбережжі Америки. Не відстає від чоловіка в громадській активності і дружина Катерина. Вони обоє кількаразово обираються почергово головами ООЧСУ.

Багато працює Мицьо і на культурницькій ниві. У сімдесятих стає головою крайової управи Організації оборони Лемківщини в Америці, організовує фундацію дослідження Лемківщини, яка видала чимало книжок, започатковує видання журналу «Лемківщина». Бере участь в спеціальній програмі американського національного телебачення НБС, в якій відає світові правду про ОУН—УПА і більшовицькі табори. Часто мають з дружиною доповіді про ОУН—УПА, сибіри, а також акцію «Вісла».

Кілька разів Мирон Мицьо відвідав Україну, мав зустрічі з краянами і друзями, був присутнім на проголошенні Незалежності України. Нині спільні друзі розповіли мені, що дев’яносто другого року Мицьо привозив для Міністерства оборони України електронну техніку від 42-го відділу ООЧСУ і вручив її полковникові Скіпальському, за що був прийнятий до Спілки офіцерів України. Був делегатом першого Всесвітнього форуму українців, учасником святкування 50-ї річниці УПА в Києві та першого Конгресу світової федерації лемків у Львові. Привозив гуманітарну допомогу середнім школам в Миколаївській області.

Мирон Мицьо активно збирає кошти серед української еміграції в США на видання в Україні потрібних книг, за що йому щирі шана і дяка. Я дякую Богові, що на схилі літ допоміг відшукати ще одного мого приятеля по комуністичній неволі, який врятував мене від голодної смерті під час півторарічного перебування в бурі. Так, саме Мирон Мицьо — Дух, організував тоді збір харчів серед політв’язнів і своїми людьми з величезним ризиком передавав найнеймовірнішими способами мені, ледь живому в’язневі буру. А допомагав йому Яків Дмитрюк із Черемхова на Коломийщині, колишній командир боївки. Після таборів Яків оселився в Макіївці біля Донецька.

Наведення порядку в таборі, де панували сваволя і беззаконня, з рук нам не зійшло. Понад дві сотні учасників відплатної акції тюремники зігнали до огороженого барака і утримували під замком довгий час, вимагаючи видати організаторів. Оскільки з їхньої затії нічого не вийшло, нас погнали в «заборонену зону», аби прополоти смугу землі, що носила оту назву, від бур’янів. Проте ми дружно відмовились, бо здогадувалися, що конвоїри пересічуть нас, беззбройних, із кулеметів на вишках, щойно ступимо на «запрєтку». Посидимо там якийсь час бездіяльно, і нас знову женуть до карцеру. Перебудемо день на штрафному пайку, а наступного ранку конвоїри знову заганяють нас до «забороненої зони». Знову категорично відмовляємось від прополювання. Сценарій повторюється. Кількагодинне сидіння. Карцер. Покара голодом… І так тривало кілька тижнів.