У житті моєму не було жодного дня, аби я бодай трохи не зробив щось для приближення Незалежності, а тепер для утвердження Держави. Працюю як умію і скільки можу.

Часто скиглять: за що боролись, навіщо нам незалежність? Відповідаю, що за Державу Українську боролися ще з XII століття, коли впала Княжа держава, і по сьогоднішній день. Завжди знаходилися люди, готові віддати своє життя за Україну. Саме завдяки їм маємо сьогодні Незалежну Україну. Кріпаччина, тяжкий московський гніт, здається, все — України немає. Але народжується пророк Тарас Шевченко. Своїм ґенієм утверджує Україну, відроджує рідне слово. І так було в усі віки. Були козаки, гайдамаки, опришки, відтак січові стрільці. В сорокових змогутніла ОУН, зуміла створити і змонолітити незбориму Повстанчу Армію. Була Божа воля на те, щоб і я доклав скромної праці в лавах ОУН-УПА. Думаю, що Бог покарав український народ за якийсь тяжкий гріх, можливо, за княжі міжусобиці, а може, й ще за щось. Але завжди Всевишній давав нам змогу де зброєю, де словом і працею виборювати і відстоювати свою Державу. Якщо за націю нікому вмерти, вона помирає, коли народжує героїв — живе. Українці вмирали щедро, тому й нація вкраїнська вижила. А скільки народів бурі історії змели з арени, вони назавжди канули в Лету. Нація українська вистояла, хоча мала захланних сусідів. Бог давав нам постійно спокуту і повсякчасно знаходилися герої, що жертвували собою заради Держави, тому й маємо її сьогодні. Я горджуся тим, що бодай чимось прислужився Україні, від якої не відрікався в найтяжчу хвилину навіть в найпотаємніших думках. Волею Божою я не склав свої кості ні в боях із наїзниками, ні в чужій неволі. Мав сотні можливостей загинути в УПА, опісля смерть чигала за мною в гулагівських таборах. За тридцять два з половиною роки в неволі на моїх очах загинули сотні тисяч українців. Я запросто міг опинитися в їхньому числі. Ніколи не мав ані найменших привілеїв, жодного разу ніде не заховався за чиїсь спини.

Неслухняними, ослаблими ногами долаємо понад десять кілометрів до місця праці. Вранці, ще трохи здоровіші, якось протопчемо дорогу, а за день її замете снігом. Вертатися нема жодних сил. Падаємо щодесять кроків, допомагаємо один другому, знову падаємо. Навіть автоматні черги конвоїрів над головами неспроможні підняти зморених в’язнів. Ноги в кожного опухлі, набряклі, наче гнилі колоди. Обличчя, мов у мерців. Дибаємо, як неживі. У нас кажуть: то їхала, то везлася. Дехто ще й спромагається тягнути якесь полінце, аби нагріти трохи барак. Але конвоїри теж тепло люблять. Тому біля гарнізону звучить безапеляційна команда: «Брасай драва!» Ніхто на неї не реагує. «Брасай драва!» Ще голосніше й лютіше горланять конвоїри. Жоден невільник не ворухнеться. «Брасай драва,… твою мать!» Московська брудна лайка підкріплюється довгими автоматними чергами над головами ледь теплих в’язнів. Глухо гупають під ноги поліна. Знову холод, знову голод… І так щодня. Через поріг барака переступити несила. Пересаджуєш крижаними руками одну ногу, другу і так втрапляєш до барака. А там ні води, ні тепла, ні хліба — лише холод і сморід. Лягаєш на голі холодні нари у промерзлій одежині, скулишся і скнієш у напівзабутті. А через кілька годин штурханами і лайками піднімають і знову женуть до виснажливої праці.

Табір кілометрів за сорок від траси. Борошно для випікання хліба возять трактором, який часто ламається. Лагодять його «безконвойники» чотири-п’ять днів, а вся зона без хліба. Начальник табору обіцяє видати хлібні пайки за пропущені дні, проте слова жодного разу не дотримав. «Зекономлений» таким чином на в’язнях хліб з’їдали конвоїри і табірна обслуга. В’язні робили на нарах карб на недоданий кусень хліба. Нари скидалися на мадлівницю, але хліба від того не прибавлялося. Кожен так і контетувався лише тими зарубками. Тижнями в’язні не мали в роті крихтини хліба. Перлова крупа на воді вважалася найкращим наїдком. Після шести місяців такого, з дозволу сказати, харчування з тисячі двохсот в’язнів половину закопали на недалекому могильнику. Ті, що зосталися, протрималися недовго. Василь Пірус з Тернопілля, я та ще зо кілька десятків найвпертіших зуміли якимось незбагненним чином вижити, а від решти зосталися лише дерев’яні таблички з лаконічними написами. Отаке було наше невільницьке життя. Василь осів на Херсонщині.

Іноді вночі заплющу очі, сон не йде, згадується пережите, переболіле. Бачу все, як на екрані кіно, кадр за кадром. Бачу себе, бачу друзів і не вірю, що пережилося ту страшенну біду. Сняться сни з арештами, допитами, етапами, в’язницями, конвоями, таборами… Сни ці, мабуть, не покинуть мене до самої смерті. Іноді сняться табори, в яких я ніколи не був. Чи вони з розповідей інших людей, а чи ще звідкілясь? Але сни дуже реальні. Сниться УПА, завзято воюю вві сні і з коричневим, і з червоним окупантом, роблю в Карпатах засідки на ворога… Але частіше сняться табори. Довголітня неволя робить глибоку криваву відмітину на душі, і кровоточить душа безкінечно.

У неволі значно відрізнялися хлопці упівці, тобто ті, які боролися зі зброєю в повстанській армії, і хлопці цивільні. Останні якось спокійніше зносили знущання конвоїрів, тюремників, «побутовиків»… Ті ж, хто на волі тримав у руках зброю, і в таборах поводили себе відповідно. Люди відчули свою силу, звикли говорити з поневолювачами на рівних. Всі бунти, повстання, страйки в концтаборах піднімали саме колишні вояки УПА, оунівці. Гордого гірського орла неможливо втримати в клітці і годувати з рук. Орел завжди залишається орлом. Я й досі інстинктивно негативно реагую на форму з червоними погонами.

У Запоріжжі виявилося чимало колишніх політв’язнів, свідомих інтеліґентів і робітників. Я законтактував з багатьма із них. Василь Маркович родом зі Львівщини. Арешту й суду свого часу зумів уникнути втечею на Східну Україну. Закінчив у Запоріжжі вечірнє відділення будівельного інституту, працював головним інженером у будівельному управлінні. Олександр Черненко — людина дійова й порядна — поїхав до Львова, де зв’язався зі Славою Стецько, з Кандибою. Зумів організувати в зросійщеному Запоріжжі ДСУ. Активний і знаючий Олександр Айбабін створив у козацькому краї обласну організацію УРП. Хлопці виявилися відданими справі, досить організованими і метикуватими. У прокомуністичному, пролетарському місті ми зуміли на виборах 1994 року обрати до Верховної Ради Сергія Соболєва, нащадка запорізьких козаків Соболів. Розділили Хортицький виборчий округ на райони, квартали, окремі будинки. Буквально за кожним будинком була закріплена наша людина. Вибори ми виграли з величезною перевагою, хоча говорили, що без грошей це нереально. Інші кандидати сипали грошима, мов сміттям. Але люди вартніші за гроші. Ми це довели. Не знаю, як зуміли вирости у тих умовах українськими патріотами такі хлопці, як Черненко, Соболєв та інші. Очевидно, ті слова з «Декалогу»: «Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…» дуже правдиві. Саме той нескоренний дух нас виніс із пітьми. Ніяка сила його не здолає, не вб’є, не зітре…

У місті на берегах Дніпра всі здорові національні сили гуртувалися, жили дружно, проводили велику роботу. Частенько спільно збиралися на Хортиці для обговорення плану дій. На зібрання Братства ОУН-УПА нерідко приходили представники різних партій і організацій. Вчилися в нас дисципліни і порядку. По моєму від’їзді в рідні краї головою Братства став Василь Ромащук, який воював з німцями і більшовиками в УПА на Волині. Колишній чотовий відбув чималенький термін у колимських таборах.

Я часто ходив на кладовище на могилу двоюрідного брата моєї дружини Івана Закутька. Цвинтар більше складався на окопище, аніж на місце, де покояться людські останки. Ніде не видно хреста. Якщо не червоніють п’ятикутні зірки, то лише чорніють написи на нагробних плитах. Таке враження, що там почивають не християни, а Бог зна хто. На могилі Раїсиного брата, льотчика-фронтовика, також красувалася червона зірка. Роздивляюся по намогильних пам’ятниках, а там написи: птічкін-сінічкін, іванов-сідоров… Думаю собі, Господи Ти мій, невже і мене так похоронять? Аж плакати хотілося. Навіть пожалкував, що не загинув у Карпатах. Хоча могилка людська була б, з хрестом, калиною і барвінком. Такого червонозоряного сусідства я навіть мертвий не витримав би. Благав Господа, аби похоронили мене на рідній землі, яку як міг боронив від загарбника, посеред людей, з якими пліч-о-пліч ставав на ворога… Багато не просив, лишень сажень землі на цвинтарі у рідному селі. Допоки не розвалився «вєлікій і нєдєлімий», це було неможливо, бо на невеликому клапті сіруватого паперу зловіснів напис: «…вьєзд воспрєщьон». Мусив я скніти останки свого нелегкого життя в чужому краї і кості мої мали тліти посеред чужих людей. Про могилу на рідній землі залишалося тільки мріяти.

Напровесні 1996 року телефонує з Коломиї Надія, дочка Миколи Сулятицького, що мав у Березівській сотні псевдо Козачок. Повідомляє, що є змога перебратися до Коломиї. У місті над Прутом нова влада надасть житло. Через два дні їду швидким поїздом, а здається мені, що потяг тягнуть повільні воли. Птахом хотілося линути в рідні краї. Рій дум обсів сиву голову. Дожився… Дочекався… Слава Тобі, Господи! Згадалося, як часто сидів темної ночі на високій горі і споглядав Коломию в електричних вогнях. Стрільці солодко спали на постої. Сон їхній сокотили стійкові. А мені не спалося. Хотілося до людей, до міського гамору. Праглося затягнути голосно пісню, вслухатися в дівочий сміх… Натомість — зброя, переходи, бої, засідки, щоденна нелюдська напруга. Чим я завинив перед людьми і Богом, що змушений вовкувати по лісах і нетрях? Хто і за яку кару наслав оцю погань, від якої мусимо звільняти рідний край? Але швидко брав себе в руки і сам собі відповідав: «Якщо не ми, то хто? Якщо не я, то хто ж?!» Жорстока, нерівна боротьба, яку ми провадили, вимагала неймовірної напруги всіх сил — фізичних і духовних.