З перших же слів я намагався заперечувати кожну їхню тезу, вдаючи забудькуватого шланга, та амнезія моя виступала проти мене («Ви ж пацієнт психіатрії, чи не так?»), а шлангом мені й так ніколи не вдавалося прикинутися — видавала непідробна занепокоєність долею нації, чорт забирай.

Однак тодішнє затримання було радше превентивною мірою: задавши кілька необов'язкових запитань (відповіді на які, без сумніву, вже фігурували в моєму досьє) і, виголосивши кілька застережень («Ви ж уважайте на себе, пане Іржон, самі знаєте, які неспокійні нині часи»), мене відпустили.

Після того випадку в мене залишилася візитка Проектного інституту соціальних алюзій без телефонів і адреси, зате з міні-репродукцією старого радянського плаката: «Не болтай!»

Іншого разу, коли я марно намагався віднайти проспект Свободи на розбитій реставраційними екскаваторами жовквівській площі, чарівна чорнявка років тридцяти спинила мене сливе ніжним доторком руки:

— Не хочете пройти зі мною, пане Окрю?

«Не хочу», — подумав я і сказав: «No doubt» [5] .

В очах Леббенч (так непатріотично її прозвали) не було номенклатурної скорботи, однак грація її рухів (з якої проглядало ледь стримуване кунґ-фу-ціанство) свідчила не лише про належність до касти тайняків, а й про досить високий щабель агентурної ієрархії.

Її кабінет нагадував приймальню якогось банкіра середньої руки — чорне офісне умеблювання, латексна пальма і концептуальний живопис на стіні.

Леббенч посадила мене за довгий конференційний стіл, а сама кудись зникла. Відомі штучки. Лептоп із секретними даними, розвернутий монітором до відвідувача, приязно помигував у кутку: скрінсейвер був підібраний таким чином, що в підсвідомості мимоволі виникали задзеркальні «з'їж мене», «випий мене», «візьми мене». Та я мужньо витримав відведені мені чверть години, розглядаючи чотири квадратні метри регламентованого концептуалізму. На полотні був зображений велетенський жовтий заєць, який летів у стрибку над стародавнім містом. Місто трохи нагадувало логарифмічну урбаністику Моріса Ешера, а заєць страждав гіпертрофією задніх ніг, від чого скидався на перегодовану капустою сарану. От у такій подобі і з'являється українським патріотам Керролівський кролик, бля.

— Хочете кави? — запитала Леббенч з-за спини.

«No doubt», — подумав я і відказав: «Охоче».

Каву, себто дві кави (окремо господині, окремо мені), принесли дві сестри-по-зброї, принаймні так виглядало: однаковісінькі чорні спіднички й білі блюзки, смугасті хусточки на шиях і значки Ротарі-клубу на грудях. У свою чергу цим двом принесло каву ще двійко співробітниць: дебела жіночка, яка скидалася на завідувачку дитсадка, й худюща каракатиця із зачатками базедової хвороби. Все це починало мене веселити. «Хто ж тепер принесе каву цим двом?» — вимальовувалося нове question, та я не смів піддати сумніву відлагодженість комітетського механізму. І слушно. За хвилю в дверях з'явилася ще одна лесбійська пара, цього разу із тацею, заставленою шклянками так густо, що стало очевидно: гостей очікується багато. «Однако, — подумав я чомусь на якутський манір. — Гендерні штудії проникли і сюди, однако. Цікаво, а як у них із легалізацією одностатевої любові? У службових туалетах тощо. І чи спрацьовує політкоректність у ставленні до нацменшин. У службових туалетах і те де, однако…»- чогось засіли в голові оті службові туалети.

— Куріть, куріть, — сказала Леббенч, помітивши, що я обмацую кишені. — Поспішати нам нікуди, а запитань до Вас, пане Окрю, назбиралося багато.

Запитання, як і буває зазвичай в подібних випадках, мали винятково приватний характер і мало стосувалися суті мого патріотизму. Однак спосіб, у який вони формулювалися, загальна інтонація й скептичне похитування головою на кожну відповідь перфектно відтворювали атмосферу Францового «Процесу».

Винен! Сто тисяч разів винен! І хоч феміністичне оточення спонукало до жартів, а навіть до жартів ризикованих, — від чого усе товариство недобре реготало й під'юджувало до чергових віців, — я мимоволі почав виправдовуватися: і за звичку пити вранці каву з молоком, і за те, що не користуюся туалетним папером, віддаючи перевагу водним процедурам, і за три порножурнали, сховані в папці з рукописами, і за минулорічний коїтус з членкинею «Просвіти», і за забльований готельний покій, і за стипендію американського наукового товариства, і за безквитковий проїзд у трамваї, і за відвідини сайту rotten.com, звідки мною було поцуплено ряд провокативних фотографій… Ет цетера, як то кажуть, ет цетера.

І хоч звинувачення були більш ніж абсурдними, їхня кількість непомітно переходила в якість, а все разом уже тягло на зраду того народу, який я так хворобливо й безперспективно любив. Приходило усвідомлення того, що ці курви, які мене оточують, за найвищим рахунком не лише є тим самим народом, але і його, народу, охоронцем — бойовим загоном берегинь, а я всього лишень — доморослий віровідступник, самопальний єретик, що (передовсім ота самопальність) не зменшує моєї провини, а навпаки, переводить її в розряд соромітної і небезпечної манії, чогось на кшталт педофілійного картезіанства, тьху!

У момент найвищого мого прозріння двері кабінету розчахнулися й на порозі нагло постав мен-ін-блек. Погрожуючи жіночим феном, він гаркнув:

— Всем стоять! Не двигаться!

Вимога не рухатися суперечила вимозі встати, мабуть, тому всі залишилися сидіти. До того ж навряд чи мен міг когось підстрелити тим феном. Я раптом зрозумів, що це черговий психологічний хід спецслужб — от би в кого повчитися нашим шпитальним терапевтам — піймати мене в момент найвищого катарсису й зірвати захисну маску чорного гумору. Настрій мій і справді суттєво погіршився. Адреналінова хвацькість зійшла на пси. І хоча загроза від фена (попри те, що він і нагадував формою пістолет) була сміховинною, жартувати мені чомусь розхотілося. Тому я досить мляво реагував на подальші загравання берегинь.

— Ви ж іще красівий какой, маладой, — протуркотіла одна із сестер-по-зброї. На що друга додала:

— Чи, кажучи улюбленою Вашою мовою, вповні гарний та юний. Так що подумайте…

Мен-ін-блек, поклавши фен на стіл, сів ліворуч мене.

— То що, пане Окрю, візьметеся за розум? — запитала Леббенч.

— Спробую, — тупо відповів я.

— Оце, дєвки, кавалер, бєз лішніх слов, бєз уговоров! — вигукнула завідувачка дитсадка.

— А може, він ва всьом такий? — прохрипіла каракатиця й захихотіла.