Тим часом низка галерників наблизилась, і Дон Кіхот якнайблагородніше попросив конвойних ласкаво розповісти й повідомити його про причину або причини, чому цих людей так ведуть. Один із конвойних, який їхав на коні, пояснив, що це галерники і належать вони його величності, що їх відряджено на галери і що йому нема чого більш казати, а Дон Кіхотові знати.

— А проте, — відказав Дон Кіхот, - я хочу довідатись, окремо від кожного, про причину їхньої недолі. І він додав іще стільки чемних доводів, переконуючи виконати його прохання, що другий вершник сказав:

— Хоч ми й веземо з собою список і копії вироків про кожного з цих невдах, але в нас немає часу спинятися, щоб витягати й читати їх. Нехай ваша милість спитає їх самих, і вони дадуть відповідь самі, коли захочуть, а, певне, що вони захочуть, бо таким людям однаково приємно і робити мерзоту і розповідати про неї.

Діставши такий дозвіл, — хоч він і сам узяв би його, якби йому не дали його охотою, — Дон Кіхот під’їхав до галерників і спитав першого з них, за які гріхи опинився він у такому поганому становищі. Той відповів, що через кохання.

— Тільки за це? — здивувався Дон Кіхот. — Та коли за кохання засилають на галери, я б давно вже мусив веслувати там.

— Це не те кохання, що думає ваша милість, — відповів галерник. — Я закохався в кошик, напханий білизною, і так цупко обхопив його, що коли б суд не одібрав його у мене силоміць, я й досі не віддав би його з охотою. Мене спіймали на гарячому, навіть допитувати не треба було; справу розглянули, мене почастували стома ударами канчука, дали на придачу три роки гурап, і справа скінчилася.

— Що таке гурапи? — спитав Дон Кіхот.

— Гурапи — значить галери, — відповів каторжник, хлопець років двадцяти чотирьох, родом, як він казав, із П’єдраїти.

Те саме спитав Дон Кіхот і в другого галерника, але той не промовив і слова, такий він був сумний та журний. Замість нього відповів перший:

— Він, сеньйоре, іде через канарку, тобто за музику й співи.

— Що таке? — спитав Дон Кіхот. — Хіба за музику й співи теж засилають на галери?

— Так, сеньйоре, бо немає нічого гіршого, як співати в лихій годині.

— Я чув, що той, хто співає, тугу розвіває.

— А тут якраз навпаки — хто поспіває хоч раз, завжди плакатиме.

— Нічого не розумію, — сказав Дон Кіхот.

Але один із конвойних пояснив:

— Співати в лихій годині, сеньйоре рицарю, у цих людей значить признатися на тортурах. Цього грішника катовано, і він признався в своїх злочинах, що крав худобу, а за це його засуджено на шість років на галери, не згадуючи двохсот канчуків, які він дістав окремо. Він завжди журиться і ходить смутний, бо всі оці злодії поводяться з ним дуже погано, ображають його, зневажають і мають ні за що, бо він, бачите, признався, а не спростовував обвинувачень. Вони кажуть, що в слові «ні» стільки ж складів, як і в слові «так», і що злочинець мусить бути щасливий, коли його життя й смерть залежать тільки від його власного язика, а не від свідків та доказів. І, на мою думку, вони не дуже помиляються.

— І на мою теж, — сказав Дон Кіхот. Під’їхавши до третього галерника, він спитав його те саме, що й двох перших, і той відразу ж дуже зухвало відповів:

— А я йду, сеньйоре, до гурап тому, що мені бракувало десятьох дукатів [52] .

— Я охоче дам вам двадцять, аби звільнити вас від незручностей, що чекають на вас, — сказав Дон Кіхот.

— Це нагадує мені, — відповів галерник, — людину, яка, опинившись серед моря і маючи гроші, помирає з голоду, бо не може купити того, що їй треба. Я кажу це тому, що якби у мене вчасно були ті двадцять дукатів, які пропонує ваша милість, я підмазав би ними перо секретаря, підживив би дотепність оборонця й був би тепер на майдані Сокодовер у Толедо, а не на цьому шляху на мотузці, немов гончак який. Та Бог великий, треба терпіти, і досить про це.

Дон Кіхот під’їхав до четвертого — людини з поважним обличчям і білою бородою, що спадала йому аж на груди. На запитання про причину його лиха, він відповів слізьми й не міг вимовити і слова. П’ятий галерник позичив йому свій язик і сказав:

— Ця шановна людина йде на галери на чотири роки, зробивши перед цим звичайну подорож в урочистому вбранні верхи на коні.

— Мова йде, — сказав Санчо, — здається, про прилюдне зганьблення.

Дон Кіхот під’їхав до наступного галерника і теж запитав про його злочин.

Цей галерник мав студентський одяг, і один із конвойних сказав, що він надзвичайний балакун і добре знає латинську мову.

Позад усіх ішов молодий хлопець, дуже гарний, тільки одноокий, років тридцяти. Його було прикуто до ланцюга не так, як інших. Довжелезний ланцюг обкручував йому все тіло, на шиї було два нашийники: один—прикріплений до ланцюга, а другий — що його звуть «стережи приятеля», або «приятелева нога» — двома залізними смугами сполучений із поясом, а до них припасовано пару ручних кайданів, що замикались на величезну колодку. Отож він не міг дотягти рук до рота чи нахилити голову, щоб досягти рук. Дон Кіхот запитав, чому його закуто так, як нікого іншого.