— Насамперед, нам за всяку ціну треба знайти палац, — сказав Дон Кіхот, — а потім уже я скажу тобі, що нам слід робити далі. А зараз дивися, Санчо, або мене очі зраджують, або та темна велика будівля повинна бути палацом Дульсінеї.

— Тоді ведіть самі, ваша милосте. Може, воно й так, але я не повірю цьому, навіть коли побачу на власні очі й помацаю руками.

Дон Кіхот поїхав уперед і за якісь двісті кроків натрапив на темний будинок із високою баштою, в якому відразу впізнав не палац, а головну церкву міста.

— Це церква, Санчо, — сказав Дон Кіхот.

— Та бачу ж, — відповів Санчо, — і благаю Бога, щоб вона не стала нам за домовину, бо, по-перше, вештатися по кладовищах такої пори не віщує нічого доброго, а по-друге, скільки я пам’ятаю, дім цієї сеньйори стоїть у завулку, а не на майдані.

— Що ти плетеш, пришелепкуватий? — скрикнув Дон Кіхот. — Де це ти бачив, щоб палаци великих панів стояли по завулках?

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — в кожній країні свої звичаї, і можливо, що тут, у Тобосі, палаци будують якраз по завулках. Дозвольте мені пошукати його, мабуть, я потраплю і знайду десь у закутку цей палац, хай би його собаки з’їли! Скільки ми бігаємо, розшукуючи його.

— Ти мусиш із пошаною говорити про речі, які стосуються до моєї сеньйори, — сказав Дон Кіхот, — відбудьмо наше свято в мирі і не кидаймо вслід за відром коромисла.

— Я так і хочу, — відповів Санчо, — та як його стриматись, коли ваша милість бажає, щоб я впізнав цей палац темної ночі, бачивши тільки раз, а самі ви не можете знайти його, хоч бачили безліч разів?

— Ти нагониш на мене розпач, Санчо! Хіба ж я не казав тобі тисячу разів, що за все своє життя я ніколи не бачив незрівнянної Дульсінеї і ніколи не ступав на поріг її палацу? Я закохався в неї з самих чуток, бо багато чув про велику славу, яку має ця вродлива розумна дама.

— Тепер я чую, — сказав Санчо, — і скажу, що не бачив її точнісінько так, як і ваша милість її не бачила.

— Не може цього бути! — відповів Дон Кіхот. — Ти ж сам казав мені, що бачив, як вона віяла пшеницю, і привіз навіть відповідь на мій лист.

— А ви не звертайте уваги на це, — сказав Санчо. — Я бачив її і привіз відповідь теж із самих чуток і можу впізнати сеньйору Дульсінею так само, як дати стусана небу.

— Санчо, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — буває час, коли можна жартувати, а інколи жарти зовсім не доречні. Якщо я кажу, що не бачив і не розмовляв із господинею моєї душі, то це ще не значить, що й ти мусиш казати те саме, хоча б насправді воно було навпаки.

Поки вони так розмовляли, їх обминув хтось із двома мулами, і з брязкоту плуга, що тягнувся по землі, вони догадалися, що це селянин, який, уставши вдосвіта, ішов орати своє поле.

Тим часом селянин підійшов, і Дон Кіхот спитав його:

— Чи не можете ви, друже, сказати, де тут палац незрівнянної Дульсінеї Тобоської?

— Сеньйоре, — відповів хлопець, — я не тутешній і кілька день тому найнявся до одного заможного селянина. Ось навпроти живуть місцеві священик та паламар, і кожен із них може дати вашій милості відомості про сеньйору принцесу, бо в них є список усіх мешканців Тобоса. Хоч, наскільки я знаю, тут немає жодної принцеси. Є, правда, багато таких поважних сеньйор, що кожна з них може вважати себе за принцесу в своїй господі.

— І серед них, приятелю, мусить бути і та, про яку я тебе питаю.

— Може бути, — відповів хлопець. — Ну, бувайте здорові, бо вже світає.

І, вдаривши своїх мулів, він пішов у поле, не чекаючи інших запитань.

Санчо, бачивши, що його пан вагається і чимось вражений, сказав:

— Сеньйоре, швидко розвидниться, і не гоже, щоб сонце застало нас на вулиці. Виїдьмо краще з міста, і хай ваша милість сховається десь поблизу в гайку, а я вдень вернуся сюди і винишпорю все, поки знайду будинок або палац моєї сеньйори; нещастя буде, коли я його не розшукаю. Коли ж я його знайду, я побалакаю з її милістю й повідомлю, де та як лишилася ваша милість, чекаючи її розпоряджень і наказів, щоб побачитися з нею, не пошкодивши її честі та славі.

— Ти висловив тисячу розумних думок небагатьма словами, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Ходімо, сину, пошукаймо, де б я міг сховатися; а ти вертайся, знайди, як ти говориш, мою сеньйору, побачся й побалакай із нею. Від її розуму та великодушності я жду тисячі дивних ласк.

Санчо кортіло швидше вивести свого пана з Тобоса, щоб не виявився його обман із відповіддю Дульсінеї на лист, який Дон Кіхот писав у Сьєрра-Морені, і він поспішив виїхати. Вони незабаром вирушили й за дві милі знайшли гайок, у якому Дон Кіхот спинився, а Санчо повернувся до міста побалакати з Дульсінеєю, і під час цього посольства з ним трапилися речі, які вимагають нової уваги й нової довіри.

Ледве виїхавши з гайка, Санчо повернув голову і побачив, що Дон Кіхота вже не видно. Тоді він зліз з осла, сів під деревом і почав розмовляти сам із собою.

— Тепер подивімося, Санчо брате, куди прямує ваша милість. Чи не шукаєте ви вкраденого осла? — Ні, певна річ. — Так чого ж ви шукаєте? — Я шукаю ні більше, ні менше, як принцесу, а в ній — сонце вроди і все небо одразу. — А де гадаєте ви знайти те, про що говорите, Санчо? — Де? У великому місті Тобосі. — А для кого ви її шукаєте? — Я шукаю її для славного рицаря Дон Кіхота Ламанчського, який виправляє помилки і дає їсти голодному та пити спраглому. — Чудово, а ви знаєте, де вона живе, Санчо? — Мій пан каже, що в якихось королівських палацах або в розкішному замкові. — А ви бачили її коли-небудь, хоч випадково? — Ні я, ні мій пан ніколи не бачили її. — А чи не здається вам, що мешканці Тобоса зроблять правильно, коли, дізнавшись, як ви тут збираєтесь переманювати їхніх принцес та баламутити їхніх дам, прийдуть та добре налатають вам дрючками боки, не залишивши й кісточки цілої? — Правда, вони матимуть рацію, якщо не брати до уваги, що я приїхав із доручення, а сам посланець нічого не винен. — Не дуже покладайтеся на це, Санчо, бо ламанчці хоч і поважні, та дуже запальні й нікому не дозволять глузувати із себе і коли довідаються про вас, тоді чекайте лиха. — Ні, не буду я шукати кішку — з трьома ногами комусь іншому на втіху, до того ж шукати Дульсінею в Тобосі однаково, що шукати Марійку в Равенні або бакалавра в Саламанці [82] . Біс затяг мене в цю історію, не хто інший.