Поки Дон Кіхот розмовляв із Санчо і підсаджував його, Рицар Лісу од’їхав так далеко, як йому здалося потрібним. Гадаючи, що Дон Кіхот зробив те саме, він не став чекати ні звуків сурми, ні інших знаків попередження, повернув свого, не швидшого за Росінанта, коня, і на всю його ходу, тобто дуже повільно, поскакав назустріч ворогові. Побачивши, що Дон Кіхот заклопотався допомогою Санчо, рицар на півдорозі спинив свого коня, чим той був надзвичайно вдоволений, бо не мав уже сили рухатись.

Дон Кіхотові здалося, що його супротивник летить на крилах, і, встромивши шпори в схудлі боки Росінанта, він примусив його бігти цей єдиний раз нібито галопом, тоді як досі Росінант інакше як звичайною риссю не бігав. Із такою нечуваною ще швидкістю він підскакав до Рицаря Лісу, який хоч і загнав шпори в боки свого коня, проте не міг зрушити його й на палець із того місця, де він спинився. В таких сприятливих умовах Дон Кіхот напав на свого ворога і, не звернувши уваги на його скрутне становище, без ніяких перешкод і нічим не ризикуючи, кинувся на нього так шалено, що той, всупереч власній волі, перелетів через сідло і опинився на землі, де й лежав нерухомо, наче мертвий. Санчо, побачивши, що він упав, зліз із коркового дерева і що було духу підбіг до свого пана. Дон Кіхот тим часом зліз із Росінанта, підійшов до Рицаря Лісу і розв’язав йому шолом, щоб побачити, чи не помер він, та дати йому дихнути свіжим повітрям, якщо той іще живий. Зробивши це, він побачив обличчя бакалавра Самсона Карраско і голосно скрикнув:

— Біжи сюди, Санчо, і подивись на те, чому ти не повіриш, навіть побачивши. Дивись, що може зробити магія, чарівники та ворожбити.

Санчо підбіг і, впізнавши бакалавра, почав безупинно хреститись, а потім, побачивши, що скинутий рицар не подає ніяких ознак життя, сказав Дон Кіхотові:

— Я такої думки, мій сеньйоре, що ваші й милості в кожному разі варто встромити меч у рот тому, хто вдає із себе бакалавра Самсона Карраско. Мабуть, у його особі ви вб’єте котрогось із ваших ворогів-чарівників.

— Ти правду кажеш, хоч одного ворога здихаємось, — відповів Дон Кіхот.

Поки він добував меча, щоб здійснити пораду Санчо, до них підбіг зброєносець рицаря, вже без свого страшного носа, і почав голосити:

— Що ви робите, сеньйоре Дон Кіхот? То ж коло ваших ніг лежить бакалавр Самсон Карраско, приятель вашої милості, а я — його зброєносець.

— А ніс? — спитав Санчо, побачивши його без колишнього бридкого носа.

— У мене в кишені, — відповів той і, засунувши руку в праву кишеню, витяг звідти свій описаний уже штучний ніс.

Придивляючись до зброєносця пильніше, Санчо, нарешті, здивовано й голосно скрикнув:

— Мати Божа, та це ж Томе Сесьяль, мій сусід і кум.

— А хто ж інший! — відповів позбавлений носа зброєносець. — Я і є Томе Сесьяль, куме й приятелю Санчо. Зараз розкажу вам про всі хитрощі й вигадки, через які я опинився тут, а ви й собі просіть та благайте вашого пана, щоб він не торкався, не поводився погано, не поранив і не губив Рицаря Лісу, що зараз лежить коло його ніг. Будьте цілком певні, що це — відважний, але нерозважливий бакалавр Самсон Карраско, наш земляк.

Тим часом Рицар Лісу прийшов до пам’яті, і Дон Кіхот, побачивши це, приставив йому до обличчя вістря меча й сказав:

— Смерть вам, рицарю, якщо ви не визнаєте, що незрівнянна Дульсінея Тобоська переважає вродою вашу Касільдею Вандалійську. Крім того, ви мусите пообіцяти, якщо лишитесь живий після такого падіння, що поїдете до Тобоса, з’явитесь перед нею від мого імені і здастесь на її волю. Якщо вона звільнить вас і не залишить у себе, ви мусите вернутися і знайти мене. Це буде не важко, бо сліди моїх подвигів покажуть вам місце мого перебування, і ви розкажете мені, як відбулося ваше побачення. Така умова, згідно з договором, що ми склали перед битвою, не порушуватиме звичаїв мандрівного рицарства.

— Визнаю, — сказав Рицар Лісу, — що розірваний і брудний черевик сеньйори Дульсінеї Тобоської кращий за нечесану, хоч і чисту бороду Касільдеї. Обіцяю піти й повернутися від неї, а також надати вам особисте та докладне повідомлення про те, що ви просите.

— Ви повинні визнати й повірити, — додав Дон Кіхот, — що рицар, якого ви перемогли, не був і не міг бути Дон Кіхотом Ламанчським, а був кимось іншим. Я й сам визнаю і вірю, що ви, хоч і вдаєте із себе бакалавра Самсона Карраско, насправді — не він, і тільки здаєтеся мені ним. Це мої вороги надали вам його вигляду, щоб я стримав свій гнів і без гніву використав славу моєї перемоги...

— Все це я знаю, гадаю і почуваю, як вірите, гадаєте і почуваєте ви, — відповів рицар. — А тепер дозвольте мені підвестися, якщо удар від падіння не заважатиме цьому, бо я в досить поганому стані.

Дон Кіхот і Томе Сесьяль допомогли рицареві встати, а Санчо, не зводячи з останнього очей, весь час розпитував зброєносця, і його відповіді яскраво свідчили, що зброєносець таки справді Томе Сесьяль, як він і казав. Про те, острах, що викликали у Санча слова Дон Кіхота про обернення Рицаря Лісу на бакалавра Карраско, не дозволяв йому вірити тому, що він бачив на власні очі; і пан, і слуга так і лишилися зі своєю помилкою. Рицар Лісу і його зброєносець, пригнічені нещастям, похмуро розлучилися з Дон Кіхотом та Санчо і поїхали шукати місця, де б можна було перев’язати ребра та покласти до них припарки, а Санчо зі своїм паном поїхали далі до Сарагоси.

Надзвичайно вдоволений, гордий собою й величний їхав Дон Кіхот, перемігши такого відважного рицаря, яким він уявляв собі Рицаря Лісу. Його слова давали Дон Кіхотові надію довідатись, чи й досі зачарована його сеньйора, бо переможений рицар, під загрозою втратити свою рицарську гідність, мав доповісти йому, що трапилося з нею.

Та Дон Кіхот гадав одне, а Рицар Лісу інше, бо тепер думав він лише про те, щоб, як сказано, покласти собі припарки.