Санчо почув його слова й одповів:

— Вісім чи десять днів тому, брате наклепнику, почав я губернаторствувати на острові, яким мені дано керувати, і протягом їх і години не був ситий хлібом. Там мене переслідували медики, а вороги потрощили мені кістки. Я не мав нагоди ні стягати податків, ні брати хабарі. Якщо ж це так — а так воно і є — я не заслужив, здається мені, покидати острів таким способом.

— Не хвилюйся, Санчо, і не зважай на те, що ти чуєш, бо воно ніколи не скінчиться, — сказав Дон Кіхот. — Май чисте сумління, і хай собі люди говорять, що хочуть. Прив’язати язика лихословові — це те саме, що бажати зачинити воротами поле. Коли губернатор покидає посаду забагатівши, кажуть, що він злодій, а коли покидає її бідний, кажуть, що він дурень.

— Ну, мене, напевне, матимуть скорше за дурня, ніж за злодія, — мовив Санчо.

Розмовляючи так, оточені хлопцями й усяким людом, Дон Кіхот і Санчо прибули до замку, де на галереї їх чекали вже герцог із герцогинею, але Санчо не схотів іти до них, поки не поставив у стайню свого Сірого. Тільки після цього Санчо підійшов до герцогів і, схиливши перед ними коліна, сказав:

— Із бажання вашої світлості, сеньйори, і не маючи ніяких заслуг, я поїхав керувати островом Баратарія. Я приїхав туди голий і голий його покинув. Був я добрий чи поганий губернатор, про це свідки скажуть, що схочуть. Я розв’язував справи, роз’яснював сумніви і весь час помирав з голоду, бо так бажав Педро Ресіо з Тіртеафуера — острівний і губернаторський лікар. Вночі нас атакував ворог, дуже стурбував нас, а потім, як кажуть жителі острова, завдяки могутності моєї руки острів звільнено й здобуто перемогу. Дай Боже їм здоров’я, якщо вони не брешуть. Одне слово, за цей час я скуштував вагу обов’язків губернатора і переконався, що плечі мої не можуть її витримати. Перше ніж мене обдурило губернаторство, я вирішив сам обдурити його, і вчора вранці покинув острів таким самим, як і застав, із тими самими вулицями, будинками та дахами, що були в ньому, коли я туди в’їздив. Я нічого ні в кого не позичив, не брав участі ні в яких підприємствах і, хоч хотів видати кілька корисних законів, не видав ні одного, бо гадав, що коли їх не додержуватимуть, то не варт їх і видавати. З острова я виїхав із самим лише Сірим, упав у яму, блукав по ній, поки вдень побачив вихід, але вийти ним було так важко, що я лишився б там до кінця світу, якби небо не послало мені мого сеньйора Дон Кіхота. Отже, мої сеньйори, герцог і герцогиня, ось ваш губернатор Санчо Панса; він погубернаторствував десять днів і зрозумів, що не тільки губернаторство на острові, а й керування цілим світом нічого не дає. Певний цього, я цілую ноги вашим милостям, а наслідуючи дітей, що кажуть, граючи: «стрибай і пусти мене», стрибаю з губернаторства й переходжу на службу до мого сеньйора Дон Кіхота, де я їм свій хліб, хоч і в турботах, але досхочу. Мені ж, коли я схочу їсти, однаковісінько, чи куріпок мені дадуть, чи моркви.

На цьому Санчо закінчив свою промову, а Дон Кіхот увесь час дуже хвилювався, боячись, що Санчо скаже що-небудь недоладне. Почувши, що той говорив так недовго, він дуже зрадів, а герцог, обнявши Санчо, сказав, що його бере великий сум, бо Санчо занадто швидко покинув губернаторство. Одночасно герцог обіцяв йому в своїх володіннях іншу посаду, менш важку, але прибутковішу. Герцогиня теж обняла Санчо й звеліла дати йому добре поїсти, бо видно було, що він приїхав дуже побитий і ще більше змучений.

Дон Кіхот, вирішивши, що час уже припинити те бездіяльне життя, яке він вів у замку, попросив у герцогів дозволу залишити їх. Ті погодилися, виявляючи великий сум, якого завдавав їм його від’їзд.

На другий день Дон Кіхот, попрощавшись із герцогами, при повній зброї виїхав на майдан перед замком. Все населення замку дивилося на нього з галереї, де стояли й герцог з герцогинею.

Санчо сидів на Сірому зі своїми торбинками з усякою їжею; настрій у нього був чудовий, бо герцогів дворецький дав йому гаманець із двома стами золотих ескудо на дорожні витрати, і Дон Кіхот не знав про це.

Дон Кіхот уклонився герцогам і всім присутнім, повернув Росінанта і рушив із Санчо, що їхав за ним на своєму Сірому, і попрямував до Сарагоси.

Опинившися в чистім полі, Дон Кіхот знову відчув себе в своїм середовищі. Йому здалося, що оновилися його сили, потрібні для дальших рицарських вчинків, і, звертаючись до Санчо, він сказав:

— Воля, Санчо, є один із найдорогоцінніших дарів, що люди дістають од неба. До неї не можуть рівнятися ні ті скарби, що має в собі земля, ні ті, що затаїло море. За волю, як і за честь, можна й треба ризикувати життям; і, навпаки, неволя — це найбільше лихо, що може спіткати людину. Я кажу це тому, Санчо, що ти сам бачив, серед яких розкошів жили ми в замку, а я почував себе голодним, бо не міг тішитися всім цим так, як тішився б, коли б це було моє. Обов’язок бути вдячним за добродійства та ласку є пута, що не дають духові бути вільним. Щасливий той, кому небо дає шматок хліба, за який він повинен дякувати самому тільки небу.

— У зв’язку з тим, що сказала мені ваша милість, — відповів Санчо, — виходить, що ми погано зробили, коли не подякували герцогові за двісті ескудо чистим золотом, які разом із гаманцем дав мені герцогів дворецький. Я ношу цей гаманець біля самого серця, як ліки про всяк випадок, бо не кожного разу натрапиш на замок, де частуватимуть, а інколи опинишся й у корчмі, де тебе виб’ють ціпками.

Розважаючись такими та іншими розмовами, мандрівний рицар та його зброєносець їхали собі далі, коли, проїхавши трохи більше, як милю, побачили з десяток людей, одягнених як селяни, що обідали, розстеливши свої плащі на траві зеленого лужка. Коло них лежали якісь білі простирадла, якими було щось накрите. Дон Кіхот підійшов до обідаючих, ввічливо привітавши їх перший, спитав, що саме вкриває це полотно, а один з людей одповів:

— Під цим полотном, сеньйоре, лежать дерев’яні статуї для бічного вівтаря в церкві нашого села. Ми вкриваємо їх, щоб не попсувати, і несемо на плечах, щоб вони не зламалися.

— Якщо дозволите, — мовив Дон Кіхот, — я з великою радістю глянув би на них, бо статуї, що їх так бережно переносять, повинні бути гарні.

— Ще б, — укинув слово другий. — Бо вони ж, скажу вам, і коштують багато. Немає ні однієї дешевшої за п’ятдесят дукатів. Щоб пересвідчитися, що це правда, заждіть, ваша милосте, і побачите на власні очі.