Максим і Андрій з батьками, а Колка з матір'ю відвідали могилу розстріляного Колчиного батька, поклали квіти під вицвілою пірамідою братської могили. Вдова довго ридала і не могла піти звідси. Колка повів її додому, батьки пішли чаркою пом'янути покійника, а Максим з Андрієм навмання попрямували вулицею. Пройшлись рибальською набережною, покрутились біля старого корита, а надвечір завернули до Саша. Розбудили його. Хлопець перелякано схопився, винувато кліпаючи очима. Максим вичитав товаришеві, але Сашові стало ясно, що на цей раз усе минеться легко. Поговоривши про те про се, вони домовилися вирушити до рибальського містечка через три дні. Хіба ж могли вони раніше залишити старого капітана!

За пропозицією Максима, ніч напередодні від'їзду екіпаж провів у старому човні, на набережній. Максим хотів, щоб хлопці з самого початку звикали до бурлацького життя й знегод, хоча пестунчиків серед них не було. Максим зробив це головним чином заради Саша, який у мріях був найсміливішим, а коли доходило до діла, першим ховався в кущі. Хлопці вже не раз бували в Н., і саме через те, що їм полюбилося це містечко, вирішили провести канікули там. На риболовлі хлопці заробили трохи грошей, і Андрій зберігав їх з суворістю найпедантичнішого в світі касира. Розраховували також, що допоможуть і родичі. А рибалити вони зможуть і в Н., продаватимуть рибу дачникам, от і не сидітимуть у батьків на шиї. Андрієві ж хотілося, щоб батьки взяли на себе витрати на мандрівку, а на зароблені гроші купити мотор. Плавання під парусами було для нього, ніби класикою моря, а от з мотором справи пішли б набагато краще. По-перше, удвоє більша швидкість, по-друге, запах риби й водоростей, перемішаний з запахом бензину чи нафти, — еге, це вже зовсім по-морському! Кожен приніс щось із дому, — зібралося чимале господарство: дві каструлі, сковорода, алюмінійові тарілки й ложки, вітростійкий ліхтар, барильце для води, електричні ліхтарики, військовий бінокль і компас інженера Кирилова — гордість Андрія, велика сокира та інше спорядження. Правда, вони їхали до брата Максимового батька, який був капітаном пароплава-бази, але все-таки не зайве мати і власні речі. Ніби не до Н., а на самий екватор збиралися. За всім цим ховалась невелика таємниця. Крім іншого начиння, за поясом у кожного був гострий матроський ніж.

Інженерові Кирилову ці витівки не дуже подобались, але, з другого боку, він думав, що хлопці вже дорослі і не робитимуть дурниць. Трохи романтики не завадить. Нехай гартуються, а головне — звикають до самостійності.

Сашів батько, доктор Липов, був весь час зайнятий і мало цікавився, чим розважається його син. Повністю віддавшись роботі в лікарні, науковій діяльності, він усе полишив на добру волю дружини, яка була дуже зайнятою людиною і не могла справитися з неспокійним мрійником, мабуть тому, що він був схожий на неї. Максимів батько взагалі не звертав уваги на всі ці витівки, а робітниця Гіна вважала цілком природним те, що син робітника ходить з ножем. Її життя було завжди тяжке, сповнене небезпеки й риску. Тривала підпільна діяльність її чоловіка прищепила Гіні нові звички, яких важко було позбутися. Та за свого Колку вона ніколи не боялася. Можливо, через те, що він змалку ходив у відкрите море, на промисел, Колка був міцний і здоровий хлопець: міг за себе постояти…

Ніч була світла й місячна, без вітру. Золота стежка через усе море вела до далеких горизонтів. Вода блищала, немов розтоплений метал. Хвилі сумно плескали в берег, навіваючи легенди. Хлопці сиділи в старому кориті, хто обпершись на борт, хто витягшись на лаві, і мовчали. Сашо ледь чутно бриньчав на гітарі, тихо наспівуючи про далекі лазурові моря. Трохи згодом він замовк, втупившись у морську далечінь, посидів так і раптом, пожвавившись, мрійно сказав:

— Ви знаєте що?

Всі насторожились.

— На мить я собі уявив, що ми у відкритому морі. Буря. Вітер. Шторм вісім балів. Збиваємося з курсу. Пливемо в темряві три доби і, нарешті, стомлені, змоклі, опиняємось біля берегів Абхазії. Перед нами пальми, бамбукові ліси — тропіки. Крутий скелястий гірський берег. Немає ні пляжу, ні піску.

— Еге, це вже ти вигадав, — закинув Колка. — Ти, певно, десь вичитав, що на південних берегах немає пляжів. А звідки ти знаєш, може, в Абхазії якраз і є!

— Немає! — авторитетно відрубав Андрій, що стояв на вахті. — На південних берегах пляжів не буває. Це закон моря. Факт.

— Але штучні ж бувають, — настоював на своєму Сашо. — Наприклад, в Балчику. Ось Максим там був, нехай скаже.

— Не тільки в Балчику, а й у Ніцці пляж штучний, — сказав Максим.

— Ти вчора тільки звідти, — глузував з нього Колка. — Розкажи нам докладніше.

— Поважай свого капітана, — напівсуворо, напівжартівливо зауважив Максим. — Сонце теж не бував на Таїті, а весь час про нього говорить. А коли хочеш знати, пляж у Ніцці штучний і, крім того, відгороджений сталевою сіткою.

— Невже? Навіщо? — здивувався Колка.

— Відгадай!

— Певно, від підводних човнів, — поквапився Сашо.

— Дурниці! — різко вигукнув Андрій, який не терпів незнання елементарних речей. — Від акул.

Колка свиснув:

— Від акул!?.. Гм… Паскудне море. Ніколи б не проміняв його на наше.

— Паскудне, але цікаве! — пожвавився Сашо. — Уяви тільки бій з акулами… О-о-о… Взагалі красота! От коли б тут були акули, побачив би ти…

Колка зареготав:

— … як ти зникаєш у животі акули? Про мене, нехай їх краще не буде. Бо хто ж тоді опише нашу подорож?

— Як хто? Максим! — раптом образився Сашо. — Він же веде щоденник!

Максим підвівся:

— От тобі й на! Ну гаразд, коли тобі так дуже хочеться, пиши ти, хоча це право капітана. Гаразд. Вирішили. Сонце вестиме щоденник. Тільки без поезії, а головне — короткі речення!

Сашо зрадів, хоч у глибині душі й відчував, що не дуже чесно добився того, чого йому хотілося. Він образився, але нічого не сказав Максимові й тільки багатозначно вдарив по струнах.