Перемкни важіль.

Натисни кнопку.

Ти в цьому нічого не тямиш, а потім просто вмираєш.

На висоті ста дев’яноста одного поверху ти визираєш з даху, і вулиця внизу розцяткована кошлатим людським килимом, який стоїть і дивиться вгору. Звук розбитого скла — це вікно геть під нами. Воно вибухає зсередини — і звідти вивалюється шафа з документами розміром із чорний холодильник. Прямо під нами шафка на шість шухляд вилітає з прямовисного фасаду і падає, повільно обертаючись, падає, потроху зменшуючись, падає і щезає у щільному натовпі.

Десь, на сто дев’яносто одному поверсі під нами, космічні мавпочки з Комітету Шкідників проекту «Каліцтво» шаленіють, знищуючи кожен клаптик історії.

Та стара приказка, що ти завжди вбиваєш того, кого любиш, — вона справджується в обох напрямах.

Коли в тебе в роті пістолет і його ствол між твоїми зубами, розмовляти можеш винятково голосними.

Спливають наші останні десять хвилин.

Ще одне вікно вибито, скло розлітається сяючою зграйкою голубів, і стіл темного дерева, що його виштовхує Комітет Шкідників, дюйм за дюймом висувається зі стіни будівлі, аж доки він нахиляється, і висковзує, і обертається, перетворюючись на чарівну літаючу штуковину, що губиться в натовпі.

Хмарочос «Parker-Morris» щезне за дев’ять хвилин. Береш пластикову вибухівку, огортаєш нею колони фундаменту і валиш будь-яку будівлю в світі. Звісно, маєш обкласти ці колони мішками з піском, щоби вибух пішов всередину, а не в простір підземного гаража.

Цих корисних порад нема в жодному підручнику історії.

Три способи зробити напалм: по-перше, можна змішати рівні частки бензину й замороженого концентрату помаранчевого соку. По-друге, змішуєш порівну бензин і дієтичну колу. І по-третє, можна розчинити в бензині розтертий наповнювач для котячих туалетів, доки не загусне.

Спитай мене, як виготовити нервово-паралітичний газ. Чи всі ці скажені автомобільні бомби.

Дев’ять хвилин.

Хмарочос «Parker-Morris» упаде, увесь сто дев’яносто один поверх, повільно, мов дерево в лісі. Мов колода. Можна розвалити все. Дивно усвідомлювати, що місце, де ми стоїмо, буде лише крапкою в небі.

Тайлер і я на краєчку даху, дуло у мене в роті. Цікаво б знати, наскільки цей ствол чистий.

Ми геть забули про всі ці тайлерівські вбивчо-самогубні речі, зосереджено споглядаючи, як іще одна офісна шафа вивалюється з будинку і шухляди в ній висуваються в повітрі, стоси білого паперу підхоплюються висхідними потоками й відносяться вітром.

Вісім хвилин.

Тоді дим, дим клубочиться з розбитих вікон. За якихось вісім хвилин команда підривників підірве первинний заряд. Він спричинить основний вибух, колони фундаменту розпорошаться, і серія фото хмарочоса «Parker-Morris» увійде до всіх підручників з історії.

П’ять світлин послідовної зйомки. Ось будівля стоїть. На другому фото вона вже нахилена на десять градусів. Потім на двадцять. На четвертому знімку нахил складає сорок п’ять градусів, каркас не витримує, і вежа згинається в арку. На останньому кадрі вежа, весь сто дев’яносто один поверх валиться на Національний музей, справжню ціль Тайлера.

«Цей світ наш, відтепер світ наш, — каже Тайлер, — а ці давні люди — мертві».

Якби я знав, чим усе це обернеться, був би щасливий померти й опинитися на небесах прямо зараз.

Сім хвилин.

Я стою на вершечку «Parker-Morris» із пістолетом Тайлера в роті. У той час як столи, шафи й комп’ютери метеорами несуться до натовпу, який оточує будівлю, а дим шугає з розбитих вікон і команда підривників за три квартали звідси дивиться на годинник, я розумію, що все це: пістолет, анархія, вибух — через Марлу Зінґер.

Шість хвилин.

У нас тут щось на штиб любовного трикутника. Я хочу бути з Тайлером. Тайлер хоче бути з Марлою. Марла хоче бути зі мною. Я з Марлою бути не хочу, а Тайлерові заважає моє існування. Річ тут не в любові й піклуванні. Річ у належності й власності.

Без Марли Тайлер не відбувся би.

П’ять хвилин.

Може, ми увійдемо в легенди, може, ні. Радше ні, кажу я, але продовжую чекати.

Хто б знав про Ісуса, якби ніхто не написав Євангелій?

Чотири хвилини.

Язиком я відсуваю дуло вбік і кажу: мовляв, Тайлере, друже, ти хотів стати легендою, я зроблю тебе легендою.

Я був тут від початку.

Я пам’ятаю все.

Три хвилини.

Глава 2

Великі руки Боба зімкнулися, обіймаючи мене, і я був утиснений між його спітнілих цицьок, відвислих і такого розміру, як ми уявляємо їх у Бога. Навколо нас церковний підвал, сповнений людей: це Арт, це Пол, це Боб; його широчезні плечі замінюють мені горизонт. Густе світле волосся Боба показувало, що можна отримати, коли крем для волосся зветься мусом для укладання волосся, — таке густе, світле й частково випрямлене.