Легко підвівшись, вона перетнула тротуар, нахилилася (хоча стегна в неї були й широкуваті, ноги Луїзи здалися Ральфові все ще надзвичайно стрункими для жінки шістдесяти восьми років) і підняла проспект, тоді повернулася й сіла поруч.

— Ось так, — сказала вона задоволено. — Тепер ти більше не смітиш.

Ральф мимоволі посміхнувся:

— Дякую.

— Не варто. Мабуть, сьогодні можна собі дозволити гамбургер і дієтичну колу. Я стала занадто огрядною після смерті містера Чесса.

— Ти зовсім не огрядна, Луїзо.

— Спасибі, Ральфе, ти справжній джентльмен, тільки не хитруй. У тебе закрутилася голова? Та ти мало свідомість не втратив!

— Просто мені треба було відсапатися, — вимушено посміхнувся Ральф, обертаючись до зграйки хлопців, що грали в бейсбол у парку. Діти грали, забувши про все на світі. Ральф позаздрив досконалості їхньої дихальної системи.

— Це ж треба, відсапувався.

— Саме так.

— Просто переводив подих.

— Луїзо, ти немов заїжджена платівка.

— Що ж, заїжджена платівка розповість тобі дещо, гаразд? Ти, мабуть, псих, якщо піднімався на пагорб у таку спеку. Якщо тобі так хочеться гуляти, то чому б не прогулятися до аеропорту, як раніше?

— Тому що це нагадує мені про Керолайн, — відповів він, незадоволений своїм натягнутим, майже грубим тоном, але сказати м’якше не міг.

— О, чорт, — пробурмотіла Луїза, легенько торкнувшись його руки. — Вибач.

— Нічого, все гаразд.

— Ні, не гаразд. І мені варто було б подумати, перш ніж базікати. Тобі вже не двадцять років, Ральфе. І навіть не сорок. Я не хочу сказати, що ти в поганій формі — будь-хто підтвердить, що на свої роки ти чудово зберігся, — але тобі варто поберегти себе. Гадаю, Керолайн погодилася б зі мною.

— Знаю, — відповів він, — але я справді…

«…Почуваю себе добре», — хотів сказати Ральф, але, відвівши погляд від своїх рук, знову подивився в її темні очі, і те, що він побачив у них, не дозволило йому закінчити фразу. У її очах був відвертий сум… Чи це була самотність? Можливо, і те і інше. Принаймні, в її очах він побачив не лише це. Ще він побачив самого себе. «Ти чиниш нерозумно, — промовляв погляд темних очей. — Можливо, ми обоє дурні. Тобі сімдесят, до того ж ти вдівець, Ральфе. А мені шістдесят вісім, і я теж удова. Скільки ще нам сидіти вдвох на твоїй веранді вечорами в товаристві Білла Мак-Ґоверна? Сподіваюся, не дуже довго, тому що ми обоє занадто старі, щоб зустрічатися під пильним оком дуеньї».

— Ральфе? — раптом стурбовано окликнула його Луїза. — Як ти себе почуваєш?

— Добре. — Ральф знову розглядав свої долоні. — Усе гаразд.

— У тебе був такий вираз обличчя, немов… Я не знаю.

Ральф подумав, чи не збожеволів він від напруженої ходьби в таку спеку.

Зрештою, це була всього лише Луїза, яку Мак-Ґоверн завжди називав (іронічно зводячи ліву брову) «наша Луїза». Звичайно, вона досі має чудовий вигляд — стрункі ноги, красиві груди, чудові очі — і, можливо, він і не відмовився б лягти з нею в ліжко, та й вона, можливо, теж була б не проти. І що з того? Якби вона побачила використаний квиток у кіно, чи захотіла б вона довідатися, який саме фільм він дивився, усе більше віддаляючись від неї?

Ральф сумнівався в цьому. У Луїзи прекрасні очі, і його погляд частенько зупинявся на вирізі її блузки, коли вони втрьох коротали вечори на веранді його будинку, насолоджуючись чаєм з льодом і приємною прохолодою, — але він вважав, що через те, що в ширінці, клопотів на свою голову можна нажити навіть у сімдесят. Старість ніколи не була виправданням безтурботності. Ральф підвівся, усвідомлюючи, як Луїза дивиться на нього, і зусиллям волі змусив себе не похитнутися.

— Дякую за турботу, — сказав він. — Чи не хочеш пройтися трохи зі старим приятелем?

— Спасибі, але я зібралася в центр. У «Швейне колесо» завезли чудову рожеву шерсть, а я вже давно мрію зв’язати шалик. Скоро прийде мій автобус.

Ральф посміхнувся. Він знову глянув на хлопців, що гралися в парку, і в цей момент хлопчина з екстравагантним вогненно-червоним чубчиком ринув уперед… Але з голосним стуком урізався в одного з гравців оборони — кетчера. [6] Ральф закліпав, передбачаючи появу машини швидкої допомоги із увімкненою сиреною й блимавкою, але хлопчисько з морквяним їжачком, сміючись, підхопився на ноги. Він перекинувся кількома словами з нападником, і гра відновилася.

— Тобі хотілося б знову стати молодим, Ральфе? — запитала Луїза.

— Іноді, — відповів він. — Але найчастіше це здається мені непосильним. Приходь увечері, Луїзо, побалакаємо трохи.

— Прийду, — кивнула жінка, і Ральф рушив по Гарріс-авеню, відчуваючи на собі погляд її прекрасних очей і щосили намагаючись триматися прямо. Здається, йому це вдалося, щоправда, на превелику силу. Ніколи раніше він не відчував такої втоми.