У голові Ральфа зринув образ англійської шпильки.

— Звичайно, але не носиш же ти її з собою, Ральфе!

Він похитав головою й послав свій власний образ: клепсидра, у якій безперестанку тече пісок.

— Добре, добре, я прийняла послання. Здається, тепер нижня спідниця на мені трохи протримається. Можеш обертатися.

Луїза самовпевнено зістрибнула з дощатого паркану, однак аура її сполотніла, а під очами знову з’явилися темні кола. Повстання Одеж провалилося. Ральф підстрибнув, заносячи ногу над парканом, і легко зістрибнув униз. Йому сподобалося відчуття цього руху — здавалося, воно пробудило давню пам’ять у його суглобах.

— Нам треба добряче підживитися, Луїзо.

Луїза стомлено кивнула:

— Знаю. Ходімо.

Йдучи по залишених Атропосом мітках, вони перетнули стадіон, перелізли через паркан з протилежного боку, тоді спустилися зарослим чагарником схилом до Нейболт-стріт. Ральф, бачачи, як Луїза похмуро притримує сповзаючу нижню спідницю, хотів було ще раз запропонувати позбутись її, але передумав. Якщо їй набридне, вона зробить це й без його порад.

Найбільша тривога Ральфа — що слід Атропоса взагалі може зникнути — наразі виявилася необгрунтованою. Червонуваті краплі вели їх по Нейболт-стріт повз старезні багатоквартирні будинки, які давно слід було б знести. Поношена білизна сохла на провислих мотузках, брудні, сопливі діти поглядали за ними, стоячи в засмічених і запилюжених двориках. Гарненьке світловолосе хлопча, на вигляд років трьох, застигло на ганку будинку, підозріло поглядаючи на Ральфа й Луїзу, потім однією рукою взялося за ширінку своїх штанів, а іншою показало їм «пташку».

Нейболт-стріт упиралася в старе залізничне депо, і тут Ральф і Луїза моментально загубили слід. Вони зупинилися біля дерев’яних рогаток, що перекривали спуск у старий підвал — єдине, що вціліло від депо, — оглядаючи півколо величезного пустиря. Іржаві рейки визирали з густої порослі соняшнику й бур’янів; скалки сотень битих пляшок блищали на сонці. На напівзруйнованій стіні дизельного гаража горіли величезні яскраво-червоні букви: «СЬЮЗІ СМОКТАЛА МОГО ТОВСТУНА». Ця сентиментальна заява містилася поруч із танцюючою свастикою.

Ральф: (— Куди ж, до біса, вони поділися?)

(— Поглянь сюди, вниз, — бачиш?)

Луїза показувала на те, що до 1963 року було головною лінією, а до 1983 року — єдиною, тепер мало вигляд іржавих, зарослих травою рейок, що вели в нікуди. Навіть шпали зникли, згорівши в полум’ї вечірніх багать, які розкладали або місцеві п’янички, або жебраки, що чинили набіги на картопляні поля округу Арустук чи на яблуневі сади в надії на посмішку Фортуни. На одній з небагатьох уцілілих шпал Ральф помітив відбитки рожевого сліду. Вони виглядали значно свіжішими, ніж сліди на Нейболт-стріт.

Ральф простежив поглядом напрямок зарослої залізниці. Якщо пам’ять не зраджувала йому, вона огинала Муніципал Голф-Курс на шляху до… так, назад у західну частину міста. Мабуть, саме ця недіюча колія проходила повз аеродром, біля якого на майданчику для пікніків — можливо, якраз зараз — Фей Чепін готувався до «злітно-посадочного № З».

«Колись усе це було єдиною окружною дорогою, — подумав Ральф. — Потрібно не менше трьох днів, щоб обійти її, але зрештою ми повернемося туди, звідки почали, не в Едем, а на Гарріс-авеню».

— Агов, як поживаєте?

Ральфові цей голос здався знайомим, і відчуття посилилося, коли він побачив того, хто говорив. Він стояв позаду них на місці, звідки йшов у небуття тротуар Нейболт-стріт. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, але насправді на п’ять-десять років менше. Чоловік був у светрі й обтріпаних джинсах, його аура нагадувала різнокольорові пляшки «Сен-Патрікс Дей». І тут Ральф згадав: п’яничка, який клянчив у нього гроші у Строуфорд-парку того дня, коли Ральф зустрів Білла Мак-Ґоверна, що горював за своїм старим приятелем Бобом Полгерстом… А Полгерст, як виявилося, пережив самого Білла. Іноді життя буває кумеднішим від Ґручо Маркса. [50]

Моторошне відчуття фатальності охопило Ральфа, а з ним прийшло й інтуїтивне розуміння сил, що оточують його і Луїзу. Ральф цілком міг обійтися й без них. Неважливо, якими були ці сили — шляхетними чи підлими, належали вони Визначеності чи Випадковості, важливо лише те, що вони грандіозні, і саме вони перетворювали все сказане Клото й Лахесісом щодо свободи вибору й волі на сміх. Ральф та Луїза виявилися лише спицями у величезній колісниці — колісниці, яка везе їх до джерела, незважаючи на те, що вони дедалі заглиблюються в тунель.

— Чи не знайдеться у вас кількох монеток, пане?

Ральф зісковзнув трохи нижче, щоб жебрак міг чути його.

— Можу побитися об заклад — знову зателефонував дядько з Декстера. Повідомив, що можна отримати роботу на фабриці… Але тільки якщо ти приїдеш сьогодні. Правильно?

П’яниця здивовано кліпнув.

— Hу… Та-ак. Щось типу того. — Він щиро вірив своїй вигадці — більше, ніж будь-хто із тих, що слухали його. — Чудова робота. І я зможу отримати її. О другій годині відправляється автобус на Бангор і Арустук, але квиток коштує п’ять п’ятдесят, а в мене всього п’ятнадцять центів…