Ральф не знав, тому що наразі його це не хвилювало. Йому просто хотілося стояти ось так, притулившись лобом до стіни, із заплющеними очима, щоб узагалі не бачити нічого.

Пляж виднівся довгим білим обрамленням яскраво-синього моря, немов оборка з білого шовку в кокетки на подолі; і він був абсолютно порожній, лише круглий предмет лежав на піску метрів за сімдесят. Цей круглий предмет вселяв Ральфові страх, одночасно глибокий і необгрунтований.

«Не підходь до нього близько, — наказав він собі. — У ньому таїться щось погане. Щось по-справжньому погане. Це чорний пес, що виє на повний місяць, кров у раковині, ворон, що сів на жердину перед дверима. Ти не хочеш підходити до нього ближче, Ральфе, і в тебе немає необхідності наближатися до нього. Тому що все це відбувається в одному з усвідомлених снів Джо Вайзера. Якщо захочеш, ти можеш просто повернути назад і піти собі».

Ось лише ноги й далі вели його вперед, отже, цілком можливо, що це був не усвідомлений сон. І, вочевидь, не вельми приємний. Бо що ближче Ральф підходив до предмета на пляжі, то менше той предмет скидався на баскетбольний м’яч.

І все ж це був один із найбільш реальних Ральфових снів, і сам факт усвідомлення того, що це сон, робив його ще більш реальним. І осмисленим. Він відчував голими ступнями чистий, теплий, сипучий пісок; він чув рокотання хвиль, що втрачали силу, накочуючись на пологий берег, де пісок поблискував, як волога засмагла шкіра; він вдихав запах солі й морських водоростей — терпкий сумний аромат, що навіює спогади про літні канікули, проведені в Олд-Орчард-Біч у ті далекі часи, коли він був ще дитиною.

«Гей, старий, якщо вже ти не можеш змінити цей сон, гадаю, тобі варто скористатися катапультою й вистрибнути з нього — інакше кажучи, розбудити себе, причому зробити це негайно».

Ральф пройшов половину відстані до предмета, що лежав на пляжі, і вже не залишалося жодних сумнівів у тому, що це — не баскетбольний м’яч, а голова. Хтось закопав у пісок людську істоту аж до підборіддя… І Ральф раптом зрозумів, що настає приплив. Він не вистрибнув зі сну; він побіг. І в цей момент піна прибою торкнулася голови. Вона відкрила рота і закричала. Ральф одразу ж упізнав голос, хоч і спотворений криком. Це був голос Керолайн.

Ще одна піниста хвиля накотила на пляж, обмивши волосся, що прилипло до мокрих щік. Ральф побіг швидше, розуміючи, що напевно спізниться. Приплив обганяв його. Вода затопить голову швидше, ніж йому вдасться визволити закопане тіло з піску.

«Не треба рятувати її, Ральфе. Керолайн уже мертва, і це сталося не на пустельному пляжі. Це сталося в палаті № 317 міської лікарні Деррі. Ти був поруч до кінця, а звук, який ти чуєш, це не прибій, а дощ зі снігом, що стукає у вікно. Пам’ятаєш?»

Він пам’ятав, але однаково побіг ще швидше, залишаючи позад себе хмари піску.

«Ти ж не добіжиш до неї; хіба ти не знаєш, як це буває уві сні? Кожна річ, до якої прагнеш, перетворюється на щось інше».

Ні, у вірші мовилося інакше… Але як? Ральф не був упевнений. Зараз він пам’ятав лише те, як вірш закінчувався: оповідач сліпо тікав від чогось мертвого

(Обертаючись через плече, я бачив обриси),

що переслідувало його в лісі… переслідувало і наздоганяло.

І все-таки він наближався до темного обрису на піску. І він не перетворився ні на що інше, і коли Ральф упав на коліна перед Керолайн, він одразу зрозумів, чому не міг упізнати свою дружину: щось жахливе відбулося з її аурою. Вона прилипла до шкіри Керолайн, як огидний брудний мішок. Тінь Ральфа впала на неї, і Керолайн одразу ж закотила очі, як кінь, що розбився, стрибаючи через високий бар’єр.

Вона дихала жахливо прискорено, і при кожному видиху з її ніздрів видувалася чорно-сіра аура. Її «мотузочка», що перетворилася на лахміття, була пурпурно-чорна — кольору гнійної рани. Коли Керолайн відкрила рота, щоб закричати знову, неприємна палахкотлива субстанція злетіла з її губ, зникнувши так стрімко, що Ральф ледь уловив її присутність.

«Я врятую тебе, Керол!» — крикнув він. Упавши на коліна, він кинувся розгрібати пісок навколо голови, так собака риє землю, щоб дістати заховану кістку… І коли йому на думку спало це порівняння, Ральф зрозумів, що Розалі — собака, що робить обхід Гарріс-авеню в ранкові години, — сидить біля його дружини. Невже це його думка матеріалізувала собаку? Він побачив, що Розалі теж оточена такою ж огидною чорною аурою. Між передніми лапами в неї була затиснута зникла панама Білла Мак-Ґоверна, яка мала такий вигляд, начебто Розалі добряче повеселився, гризучи її, відколи панама перемінила власника.

«Ось куди поділася панама», — подумав Ральф, потім повернувся до Керолайн і заходився рити ще швидше. І все ж йому вдалося звільнити лише одне плече.

«Покинь мене! — крикнула Керолайн. — Не забувай, я вже мертва! Стеж за людиною в білому, Ральфе! Це…»

Хвиля, скляно-зелена, з білою піною, зметнулася на висоту трьох метрів. Вона прокотилася по піску, обдавши холодом Ральфові яйця і ховаючи голову Керолайн під пінистою шапкою. Коли хвиля відступила, Ральф закричав од жаху, звернувши погляд до байдужого синього неба. Відступаюча хвиля за лічені секунди проробила те, на що радіації знадобився місяць, — вона забрала волосся Керолайн, зробивши її лисою. І німб над її головою, у тому місці, з якого виходила «мотузочка», випирав.