— Я не знаю, що й думати, — нарешті промовив Білл. — Поки що. А які вони були?

— Їхні обличчя дуже важко описати, — відповів Ральф. Голос його звучав так само твердо, як і вчора під час дзвінка в поліцію.

— Їхній вік ти, імовірно, теж не зміг визначити?

— Ні.

— Міг один із них виявитися нашим приятелем, сусідом?

— Ед Діпно? — Ральф здивовано глянув на Мак-Ґоверна. — Ні, Еда там не було.

— А як щодо Пікерінґа?

— Ні. Ані Еда, ані Пікерінґа там не було. Я впізнав би їх. До чого ти хилиш? Що в мене поїхав дах і мій перегорілий розум уявив двох хлопців, які завдали мені стільки неприємностей за останні кілька місяців, на веранді будинку Мей Лочер?

— Звичайно, ні, — відповів Мак-Ґоверн, але плескати газетою по нозі припинив, а очі його зблиснули. Ральф відчув, як у нього засмоктало під ложечкою. Так, саме на це й натякав Мак-Ґоверн; не дивно, правда ж?

Може, й не дивно, але неприємне посмоктування від цього не минало.

— І Джонні сказав, що всі двері були зачинені?

— Так.

— Зсередини?

— Так, але…

Мак-Ґоверн підвівся так несподівано, що Ральфові здалося, ніби той збирається втекти, вигукуючи: «Бережіться Робертса! Він збожеволів!» Але замість того щоб утекти по сходах, Мак-Ґоверн пішов у будинок. І Ральфа це стривожило навіть дужче.

— Що ти збираєшся робити?

— Зателефонувати Лappi Перро, — пояснив Мак-Ґоверн. — Молодшому братові Мей. Він досі живе в Кардвіллі. Думаю, там її й поховають. — Мак-Ґоверн задумливо подивився на Ральфа. — А що ти подумав, що я збираюся зробити?

— Не знаю. — Ральф зніяковів. — Спочатку мені здалося, що ти хочеш утекти від мене подалі.

— Ні, звісно. — Мак-Ґоверн поплескав сусіда по плечу, але Ральфові цей жест здався холодним і маловтішним. Скоріше, формальним.

— І яке відношення до всього цього має брат місіс Лочер?

— Джонні сказав, що вони відішлють тіло Мей для повторного розтину в Оґасту, правильно?

— Він говорив про експертизу…

— Ніякої різниці, повір мені. Якщо справді виявили щось дивне — хоч найменший натяк на вбивство, — Ларрі повинен про це знати. Він її єдиний родич.

— Так, але чи не здивується він із твоєї особистої зацікавленості?

— Не думаю, що про це варто турбуватися, — відповів Мак-Ґоверн заспокійливим тоном, який абсолютно не сподобався Ральфові. — Я скажу, що поліція опечатала будинок і що жорна пліток на Гарріс-авеню крутяться щодуху. Він знає, що ми з Мей були шкільними приятелями й що останні кілька років я регулярно відвідував її. Ми з Лappi недолюблюємо один одного, але все ж нам вдається знаходити спільну мову. Він розповість мені те, що я хочу знати, хоча б тому, що ми земляки. Зрозуміло?

— Думаю так, але…

— Сподіваюся, — сказав Мак-Ґоверн і раптом зовсім несподівано почав скидатися на стару, неймовірно потворну рептилію. Він тицьнув пальцем у Ральфа. — Я не такий уже й тупий, як тобі здається, і я вмію зберігати таємниці. Твоє обличчя щойно виказало мені твій сумнів, і я обурений. Обурений до глибини душі.

— Вибач, — зніяковів Ральф. Його приголомшив спалах Мак-Ґоверна. Білл дивився на нього, стиснувши вузькі губи, що не закривали занадто великі зуби, потім кивнув:

— Гаразд, я приймаю твої вибачення. Ти погано спав, я повинен був урахувати це, а що стосується мене, то просто я не можу викинути Боба Полгерста з голови. — Він видав одне зі своїх найважчих небораки-старого-біллі зітхань. — Послухай, якщо ти волієш, щоб я не телефонував братові Мей…

— Ні, — поспішно відізвався Ральф, думаючи про те, що він волів би повернутися хвилин на десять назад, і тоді б цих розмов не було. А потім у його голові промайнула фраза, готова до вживання, яку цілком схвалив би Білл Мак-Ґоверн: — Вибач, якщо я піддав сумніву твою розсудливість.

Мак-Ґоверн посміхнувся — спочатку знехотя, а потім від усього серця:

— Тепер я знаю, що не дає тобі заснути — думки про цю нісенітницю. Сиди спокійно, Ральфе, і думай про гіпопотамів, як полюбляла казати моя матінка. Я зараз повернуся. Можливо, я не застану Ларрі, приготування до похорону, сам розумієш. Переглянеш газету?

— Звичайно. Спасибі.

Мак-Ґоверн вручив йому згорнуту в трубочку газету й увійшов у будинок. Ральф глянув на першу сторінку. Заголовок був такий: «ПРИХИЛЬНИКИ ОБОХ УГРУПОВАНЬ ГОТОВІ ДО ВІЗИТУ». Статтю доповнювали дві фотографії. На одній близько півдюжини молодих жінок стояли із плакатами «НАШЕ ТІЛО — НАШ ВИБІР» і «НОВА ЯКІСТЬ ЖИТТЯ В ДЕРРІ». На другій — група пікетників біля будинку Центру допомоги жінкам. У них не було плакатів, але вони їх і не потребували: усі в чорному, у кожного коса в руках — це промовляло само за себе.

Ральф, зітхнувши, жбурнув газету на сидіння крісла-гойдалки і взявся спостерігати за тим, як ранок прямує по Гарріс-авеню. Він подумав, що, швидше за все, Мак-Ґоверн розмовляє із Джоном Лейдекером, а не з Ларрі Перро, що в цей момент вони проводять невеликий вчитель-і-студент симпозіум із приводу змученого безсонням і зсунутого глуздом Ральфа Робертса.

«Просто я подумав, що тобі захочеться довідатися, хто насправді зателефонував у поліцію, Джонні».

«Спасибі, професоре. Ми й так здогадувалися, але підтвердження не зашкодить. Гадаю, він безпечний. Він мені навіть подобається».