Границя з Польщею приблизно має піти від Дністра по Збручеві, далі по Стиру та Прип’яті до Дніпра. Натомість Польща за те визнає на Сході

Українську державу в її етнографічних межах, зобо- в’язується помогти військом і технікою вигнати боль- шевика, очистивши повністю Лівобережжя.

Щось знайоме промайнуло у пам’яті Чикаленка, ще й таке, до чого відчув наплив раптової гіркоти. Це вже було, було, було…

Не вірю, Симоне Васильовичу, в успіх та добро сього договору, — Чикаленкові не випадало ховатися за кругленькими, обтічними словами. — Він немину- че скінчиться так само, як і договір Івана Виговського, бо не всі дії враховано третьої сторони, Москва неми- нуче щомоці шкрябатиметься відхопити Україну. І вся катавасія з українською державністю скінчиться майже точнісінько так, як прикро все відбулося у сім- надцятому столітті — Москва нашим коштом спільно з Варшавою розшматують Україну якимось ново- спеченим Андрусівським договором.

Тоді підкажіть інший вихід. Хіба це не остання спроба зберегти нашу державність? — підняв здивова- но й навіть сердито брови Петлюра.

Євген Харлампійович бачив на карті не тільки лі- нію по Дністру, Збручу, Стиру й Прип’яті, він перевів погляд у західний бік, де частину української землі охоче відріжуть собі чехи, румуни й мадяри, а москаль лишиться на Лівобережжі — на п’ять частин, наче торта, все розчвахтають…

Справді, не вродився ще Соломон, що нараїть тут вихід. Не слід було повстання супроти Скоропадського підпалювати та валити державу, що вже на ноги спина- лася. Ну, та минулося се… Коли хочете пробувати, то на страх і ризик спробуйте. Зрештою, схожа потуга- проба для імені Виговського зберегла людську, досить пристойну історичну репутацію.

Довгою була та непроста мова, вони немов блукали лабіринтами, з яких невідомо чи й взагалі був десь

рятівний вихід, а ще блукали нерідко із зав’язаними очима — не дано людині наперед знати долю.

Залишайтеся, пообідаємо разом, ще поганяємо ті думки, — запропонував насамкінець Петлюра.

Дякую красно, але маю відмовитися: через хво- рість свою сиджу на дієті, мені зась усе те, що всім на здоров’я… Але Лівицького, хай буде по-вашому, таки дочекаюся.

Коли через кілька днів над’їхав Лівицький, то мова пішла по другому колу, хіба спинилися довше на орга- нізації урядового апарату.

Ми телеграфічно вже запросили Липинського на посаду міністра зовнішніх зносин, Скорописові пропо- нуємо міністерство внутрішніх справ, Шелухіну — юстиції, Лукасевичу — здоров’я, а вас просимо очоли- ти міністерство справ земельних. Гадаю, на вашім імені помиряться всі українські і неукраїнські кола, воно підніме авторитет всього уряду.

Дякую на красному слові, — аж скривився Євген Харлампійович від мимовільної похвали, хоч звучала вона цілковито щиро. — Тільки не вірю в можливість зладнати державу з поміччю поляка чи іншого ще сусіда. Але якби й раптом взялася десь така віра, то однаково не маю здоров’я. Щодо інших міністерств, то кожен сам нехай зробить вибір.

Чикаленко подумки прикидав у думці, що й Липинський, напевне, не дасть згоди, бо й в нього здо- ров’я абияке, та ще злі люди капості чинять. Хтозна, чи від безділля, чи від злого умислу, тільки недруги розносять плітки, що коли Липинський кріпко зап’є, то спершу тримається як українець, потім удає із себе російського офіцера, а врешті, як зовсім вже під кутом, то починає кричати: «Jestem szlachtic honorowy!» Ці невмиті губи плещуть подібні байки, аби хоч якось підпсувати авторитет людини та поста- вити під сумнів його українськість — як не з’їм, то

бодай надкушу… Та нехай собі плещуть, он на зятя його Олександра теж тінь наводять. Мовляв, як ходив у соціалістах, то був просто Скорописом, а як порвав з тими соціалістичними витребеньками, то став себе іменувати надто поштиво, тепер він Скоропис- Йолтуховський. А про братів Шеметів наплескали, що вони мало не організатори перевороту і встановлення на гетьманство Скоропадського. Правда ж в іншому, до квітня 1918 року Павло Петрович з ними зустрічав- ся частіше, навіть у домі бував, а як було проголошено його гетьманом, то ці зв’язки чомусь ослабли. І Чика- ленко вельми з того шкодував, бо, як записав у щоден- нику, «Шемети та Міхновський надали б гетьманській політиці виразного українського характеру».

А ще Євгенові Харлампійовичу подумалося, що пропозиція Лівицького стати міністром земельних справ — то не перша така спроба на свій бік його залучити. Перед тим і Липинський, і Шемет писали до нього, аби шанував він своє здоров’я, бо ще гратиме немалу роль в українському політичному житті. Ні, гадалося, він красненько подякує за таку честь, він має хоч скромне, але чисте ім’я, з ним і померти мусить, не виквацявши його в тій чи тій непевній справі або авантюрі.

Чикаленко при згадці про скромне своє ім’я мимо- волі всміхнувся: на думку спав нещодавній кумедний випадок. У час, коли більшовицька мітла вкупі з без- ладом бандитизму геть очистила селянські комори, хліб на очах неймовірно дорожчав, а борошна хіба з трудами великими вдавалося десь віднайти, взявся для нього Іван Липа виклопотати того борошна тріш- ки. На те бухгалтер «Дніпросоюзу», якого Євген Харлампійович ніколи в очі не бачив, та й, напевне, не побачить, відказав без вагань:

— Як для Чикаленка, то можемо дати і цілий мішок…

24

У приймальні прем’єр-міністра Угорщини графа Бетлена було завізно, смиренно чекали черги генерали з рядами зблискуючих на грудях орденів, тихенько нудився інший сановний люд, хоч дехто час до часу

виймав кишенькового годинника на масивному золото- му ланцюгові і нетерпляче на нього зиркав. Дмитрові Дорошенку пощастило, бо не змусили довго ждати та дивитись у вікно на розкудлані осінні хмари: граф до візиту Дмитра Івановича, як недавнього гетьманського міністра закордонних справ, поставився приязно. У Бу- дапешті не зійшли ще з пам’яті сумні діяння Бели Куна, і мало часу ще збігло, як відмили з бруківки та стін будинків столиці людську кров по «червоному терорі».