– Ви розумієте, Анатолію Андрійовичу, наскільки це важливо для мене,– скаржився вже уночі, коли всі, окрім нас двох, поснули.– Як так можна робити!

Ми лежимо в спальних мішках поверх надувних ліжників, під високою скелею, що чорною громадою впирається в небо. Прошите яскравими зорями, небо нависає так низько, що коли б не скеля, яка його підпирає, воно опустилося б прямо на нас. Трохи нижче реактивним літаком реве могутній потік. Спершу, доки не звик, часто просинався: здавалось, що вода починає нас заливати. От-от підхопить, пожбурить донизу, в стрімку течію, в люто запінені хвилі, розіб'є об лобасте каміння. Та врешті звик, і постійний цей гук вже не тривожить, а заколисує.

Як можу, втішаю свого друга. Кажу, що Віктор Микитович помітив фотоапарат вже пізніше, коли ми виїхали за кишлак, так що все одно було пізно. А сказав те жартуючи.

– Як так можна жартувати?

Бідолашний Григорій Михайлович, він все сприймає всерйоз. Він абсолютно не розуміє, як це можна говорити неправду. Тому й обдурити його легше, ніж малу дитину.

Вчора, наприклад, ми зупинилися посеред широкої долини, на березі мертвого озера. Та й долина вся була мертвою: жодної рослини, навіть травинки, лиш глина й білі плями солончаків. Зупинилися з-за кількох свердловин: Віктор Микитович, як гідролог, мав узяти з них пробу води. Та ще надіялись знайти агати. Якісь геологи наче тут підняли (ох, те наче!) кілька казкових агатів: на пурпуровому тлі – сніжно-білі муарові лінії. Нам не вдалося побачити на власні очі агати, про них розповіли ті, що наче їх бачили (знову це наче!), але ж повинні ми були перевірить ці дані. Напинали намет і поглядали, облизуючись, на червоні пагорби метрів за триста від нашого тимчасового табору: саме там, за розповідями, мали бути агати.

– Григорію Михайловичу, пішли, поки видно.

– Йдіть, я вас наздожену.

Я й Анатолій не встигли ступити кілька кроків, як позаду пролунав розпачливий зойк:

– Де мій молоток?.. Хто бачив мій молоток?..

Всі речі Григорія Михайловича мали дивовижну

властивість зникати саме тоді, коли вони були найпотрібніші.

Я подумав, чи не повернути назад, але Анатолій вже підходив до червоних пагорбів. Ану ж там і справді агати! І я, заглушивши голос власної совісті, кинувся вслід.

Агатів так і не знайшли.

– Будемо знати, що їх тут немає,– втішив мене Анатолій: він завжди знаходив причину для втіхи.– А де ж це наш Григорій Михайлович?

Заінтриговані, поверталися до намету. І ще здалеку побачили дивовижну картину...

Але щоб уявити цю картину якомога виразніше, спробуймо змалювати самого Григорія Михайловича.

Візьміть чистий аркуш паперу, підберіть най-тонше перо. Проведіть довгу ламану лінію – це і буде Григорій Михайлович. Отака лінія, зламавшись навпіл, і котила на наших очах величезний валун.

– Невже агат? – здивувавсь Анатолій.

– А може, золотий самородок?

– От,– сказав з докором Григорій Михайлович, коли ми підійшли,– поки ви десь ходите, я рятую намет.

– Від чого?

– Від урагану.

Біля намету вже лежали два валуни.

– Хто вам це сказав?

– Крат... Вночі буде ураган.

Ми переглянулись: очі Анатолія загорілися передчуттям чергового розиграшу.

– Вікторе Микитовичу,– звернувсь він до Кра-та, який саме повернувся од свердловини,– справді буде ураган?

– Господь з вами, який ураган?

– Та ось Григорій Михайлович каже...

– То він жартує.

– Та ви ж це казали! – Зойк нещасного долетів до небес.

– Я вам казав? Я сказав зовсім інше: ви так хропете, що може зірвати намета. Тож треба закріпити як слід...

– Я хропу?.. Я?..– задихнувся Григорій Михайлович.

І весь вечір не міг заспокоїтись:

– Ні, ви тільки подумайте: я хропу!

Його чомусь найбільше обурило не те, що Крат змусив його котити важкенні валуни, а твердження, що він хропе.

– Повірте мені, Анатолію Андрійовичу, я скільки живу – не хропів!

Я слухав цю дорослу дитину й не знав, що робити: співчувати чи сміятись. Отаке зворушливе поєднання дитинної наївності зі старечою мудрістю мені траплялося вперше. Справжній вчений, ясна голова, провідний працівник науково-дослід-ного інституту, керівник великої теми: експедиція наша відбувалася, власне, тому, що з нами їхав Григорій Михайлович.

– Григорію Михайловичу, ну кому ж, як не вам, знати геологів! Ви ж самі геолог. Ніде, здається, так не «купують» один одного, як серед цього народу. Рідного тата не пожаліють, коли трапиться нагода. Це вже традиція...

– Ідіотська традиція! – сердиться Григорій Михайлович: він ніяк не може зрозуміти, як на отакі дрібниці та витрачати дорогоцінну енергію мозку.– Я хропу!..

– Та не хропете ви!

Заспокоївсь нарешті. Повернувся на спину й моментально заснув. Так, як тільки він і може засинати: без дрімоти, економлячи час. Силою своєї скаженющої волі. В чому я мав нагоду переконатися не раз.

Якось (це було в Казахстані) він застудився. Температура під сорок, обличчя палає вогнем.

– Ви лежіть, я сам піду по агати.