Тож коли прийшов ще один лист від Елли, не відповів. Якщо вже поривати, то з усім одразу.

І невідомо, чим би це все скінчилося, якби Елла прилетіла слідом за працівником прокуратури. Чи не зустрів би і її так, як зустрів слідчого, і, довівши до сліз, попрощався б із нею вороже, щоб спалити всі мости, пообривать всі нитки.

Могло бути й таке. Та Елла, немов здогадавшись, що її чекає, прилетіла не тоді, коли Анатолій лежав, від усього світу одвернувшись до стіни, а через три тижні, коли в нього був час як слід подумати й зрозуміти, що не такий уже оцей світ безнадійний, що не всі його звинувачують. Елла прилетіла тоді, коли Іван Андрійович нарешті сказав Анатолієві, що ноги йому зовсім не відріже, чого він боявся найбільше, а відітне лише обидві стопи, та й то постарається лишити трохи кістки, щоб у майбутньому черевик не обкручувався довкола ноги і він зміг би нормально ходити.

– Нормально?

– Ну, не нормально, але все ж можна буде ходити,– відповів чесно хірург.– Про гори доведеться забути. А так, по рівному, та ще з гарненьким ціпочком...

«Ну, це ще подивимось! – подумав тоді Анатолій.– 3 ціпочком!..»

Повернувся в палату незвично веселий і з того дня не міг дочекатись, коли його візьмуть на операцію.

В нього залишаться ноги! Він буде ходити!

Про те, що прилітає Елла, дізналися од Пашки: в'їхав до палати у кріслі, вимахуючи телеграмою:

– Толя! Вітю! Танцюйте!

– Сам потанцюй!

Лежали обоє після перев'язки.

– Дівчата прилітають, а ви порозлягалися моржами!

– Дай сюди! – зірвавсь Якубенко.

Вихопив, прочитав, зблід на виду. Ліг, прикрив

долонею очі.

В той день тільки й розмов було про майбутні відвідини.

– Отже, так: щоб дівчата й не здогадались, що з нами... Нічого демонструвати їм наші жалюгідні кінцівки!

– Соплі тримать при собі!

– Та чого ви на мене витріщились? Ще подивимось, хто буде скиглити!

Й особисто до Пашки:

– Якщо надумаєшся розповісти при дівчатах хоч один із своїх смердючих анекдотів, встромимо в унітаз головою!

– Хто смердючіший, ще невідомо. Позаростали, як свині!

– Ай справді, мужики, якось воно не той... Дівчат налякаємо на смерть.

– Полундра! Всім поголитись!

Легко сказать – поголитись! А чим? Поклялися ж ще у Владивостоці: не чіпати борід, поки додому повернуться.

– Хіба що попросити в Івана Андрійовича?

– Він електричною голиться. Електрична наші щетини не візьме.

І тоді пролунав збентежений голос Пашки:

– У мене ось бритва. З лезами.

– Ага! – повернулись в його бік бородами.– Знайшовся-таки віровідступник! На вогнище його! На ешафот!

– Хлопці, їй-богу ж, прихопив машинально! На Ключевській поліз у рюкзак – лежить. Не пам'ятаю, коли вкинув.

– Гаразд,– сказав Якубенко, в нього борода найгустіша,– заради такого випадку прощаємо. Леза які?

– «Нева». Всього одне.

– Ясно. Хотів поголитись таємно? Повернутися красенем? Перехопити всіх наших дівчат?

– На вогнище його!

– Прощаємо й це! – імператорським жестом підняв Якубенко руку.– Давай сюди!

Заволодівши бритвою, виголосив:

– Поголяться всі. Окрім Пашки.

А в Пашки особливо огидна борідка. Кущами.

Сміялися. Просто сміхом заходились, дивлячись на Пашку. І довели його до того, що Пашка став лаятись. Гірше Пахомова.

– Вам, паразитам, хіба телеграми!.. Вам похоронки розносити!

– Гаразд,– сказав тоді Анатолій: він сміявся разом з усіма, і сміх оцей його прямо-таки обпо-ліскував. Ламав похмурість, як кригу.– Заради такої звістки простимо йому й це.

– Тільки з однією умовою,– втрутився Серьожа,– голитиметься після мене.

В Серьожки, в рудопера, не борода – щітка сталева. Машина наїде – скатам кінець! Можна уявити, що лишиться од леза, коли він поголиться.

І тут пожаліли віровідступника Пашку: вирішили, що це вже для нього занадто. Поголиться перед Сергієм.

Голились всією палатою. Намилювали бороди й вуса, помазка не жаліючи, дерли – тільки шкіра тріщала, виринали обличчя, молоді та світлі, з такою єдвабною шкірою, що долоня мимоволі тягнулась – діткнутись, погладити, сто пудів із себе скидали. І молоденька сестричка Ніна, що заскочила перед тим як іти додому, тільки долонями сплеснула:

– Боже, хлоп'ята, це ви чи не ви?

– Ми, Ніночко, ми!

Ніна чомусь розплакалась. Може, тому, що поквапилася вискочити заміж за якогось там лейтенантика, а тут отакі хлопці, а може, й від чогось іншого, бо хто їх розбере, жінок? Хто їх, жінок,

розгадає, коли вони можуть за якусь дрібницю, не варту й понюху, так тебе гризти, що світ буде не милий, а разом зібратись та й полетіть, не вагаючись, на край цього ж білого світу, щоб тільки глянути на тебе, тільки діткнутись до тебе, тільки всміхнутись... Отак вони і ввалилися з морозу, дві представниці цього загадкового племені, немов бігли на лекції та по дорозі й заскочили, увішані, як новорічні ялинки, пакунками, з такими щоками червоними, з такими очима блискучими, що світ весь перевернувся в палаті і все, досі застигле й понуре, безнадійне та болісне, тріснуло враз та й, ламаючись, зрушило з місця.