— Зачекай, — відповідаю їй згори. — Хай трохи стихне вітер.

Вітер — просто зачіпка. Ніяк не можу одірватись від даху. Коли б це було крило літака, я давно б уже шугонув униз головою, адже там не видно нічого. А тут я бачу і цеглу, розкидану по землі, і пеньок — трохи праворуч, і смітник — трохи ліворуч. Ану ж приземлюся на отой пеньок або стукнуся об оту он цеглину!

— То я пішла! — кричить мені Сонька. — Як надумаєшся — пришлеш Сергійка!

— Зараз стрибаю!

Вдихнувши якомога більше повітря, міцно заплющую очі та й відштовхуюсь од даху.

Чи то заплутались стропи, чи забракувало висоти, тільки парашут не розкрився, і я штопором урізався в смітник!

Не сигналили тривожно санітарні машини, не бігли до мене санітари з носилками: я сам вигрібся наверх, весь у помиях, як манія, а Сонька реготала, аж качалась по двору.

Парашут ми потім спалили. Не класти ж назад у комод простирадло з отакою діромахою посередині! І мама довго грішила на сусідку, недорахувавшись одного простирадла.

Та ще Сергій, коли ми з ним сварилися, час од часу погрожував:

— А я мамі скажу... Ага!

Хоч він же сам бігав по сірники, щоб розпалити вогонь, що на ньому згорів парашут...

А одного разу заманулося нам зупинити поїзд.

Якось Микола прийшов до школи, шкутильгаючи на перев'язану ногу.

— Де забив?

— У лісі. За мною паровозна бригада ганялася, то я на пеньок налетів!

— Чого ж вона за тобою ганялася? — А я поїзд зупинив!

— Бре?

— От тобі й бре! — аж образивсь Микола. І як ми до нього не приставали, ніяк не хотів розповісти, яким робом зупинив отой поїзд.

Врешті розповів-таки.

— Стою ото я біля котлована, аж іде товарняк. Чах-чах! — на підйом, важкий, вагонів на сорок... Я взяв каменюку та — трах! — по вагону! А тоді по другому — трах! Тут він і зупинився. Я — навдьори, а вони всі за мною. Кондуктор попереду, за ним — машиніст, а позаду вже кочегар... Якби спіймали — на шмаття роздерли б!

— Ну-у-у?

— От тобі й ну! А ти як собі думаєш: це ж не підвода — поїзд!

— І довго вони за тобою ганялися? Микола прискалив око, подивився на сонце:

— Та так що з годину... Вже як другий поїзд підійшов і почав тутукати, вони облишили мене та й повернулися.

Цілий день Микола ходив героєм, пригадуючи все нові й нові деталі неймовірної історії. І ми з Ваньком, аж позеленілі од заздрощів, домовились і собі зупинити поїзд. Тільки вже не вантажний, а пасажирський, щоб ганялася за нами не лише бригада, а всі до одного пасажири. Так чоловік із чотириста!

Відразу ж після уроків подалися до залізниці. Вже біля котлована Ванько вийняв із кишені ганчірочку, розгорнув, простягнув мені жменю товченої крейди:

— Маж морду!

— Навіщо?

— Щоб не впізнали.

Нашмарували крейдою обличчя, ще й розвернули кашкети: козирками назад, щоб зручніше драпати лісом. Взяли по добрій каменюці, стоїмо, чекаємо.

— А мо' не буде?

— Буде... Він завжди о цій порі приїжджає... О, чуєш, уже пихкотить!

Я прислухався. І справді, за поворотом лунало глухе чахкання. Ось воно ближче... ближче... з-за повороту виткнувся паротяг, пихкаючи димом, помчав прямо на нас, тягнучи за собою зелені вагони. Мені вже видно машиніста, що виткнувся з будки, — дивиться вздовж залізниці. Ось він побачив наші обличчя, розреготався, і так, сміючись, промчав мимо, а потім замигтіли вікнами пасажирські вагони.

— Кидай! — закричав відчайдушно Ванько.

Я розмахнувся, пожбурив каменюку, щодуху метнувся до лісу. Ванько летів попереду, тільки лопотіла сорочка та миготіли чорні п'яти. Гілки боляче стьобали по обличчю, по грудях, кущі аж тріщали, та ми зупинилися не раніше, ніж одбігли добрі півкілометра.

Стали, нашорошили вуха. Ніхто ніби не женеться. Не тріщать гілки, не лунає сердита лайка. Тільки чахкає, віддаляючись, поїзд.

Невже не зупинився?

Почекавши ще трохи, обережно пішли назад.

— Ти ж із кущів одразу не витикайся! — повчав по дорозі Ванько.— Може, вони когось висадили та й од'їхали подалі, щоб ми подумали, що їх уже нема... А тоді — цап-царап! — та й у тюрягу!

До узлісся, зважаючи на таку можливість, підповзали рачки.

Підповзли, довго придивлялися та прислухались.

Мовби нікого. Аж тоді обережно, готові щомиті дременути назад, вийшли до залізниці.

Колія була порожня. Ми, розчаровані, стояли на ній, не розуміючи, чому ж не зупинився пасажирський поїзд. Адже цілились ми на совість, та й машиніст же нас бачив...