Повернувшись до приймальні, я не побачив там медсестри. Вона залишила на столі теку з моїм ім’ям на ній. Поряд лежала червоца ручка. Мені боляче смикнулась кукса. Не замислюючись, Що роблю, я взяв ручку і поклав собі до кишені штанів. З нагрудної кишені сорочки в мене стирчала моя синя ручка. Її я поклав на те місце, де щойно лежала червона.

«Ну, й що ти скажеш, коли вона повернеться? — спитав я себе. — Що явилася Фея Ручок і вирішила зробити підміну?»

Не встиг я відповісти собі на це запитання — чи хоч би для початку подумати, навіщо я вкрав червону ручку — як до кімнати ввійшов Джин Гедлок і простягнув мені руку. Ліву руку... котра в моєму випадку була якраз правою, тобто — правильною. Я усвідомив, що сам Гедлок, коли він не в парі з бородатеньким невропатологом Принсипом, мені подобається набагато більше. Йому було близько шістдесяти, радше огузкувата фігура, білі вуса на кшталт зубної щітки, приємні манери кваліфікованого фельдшера. Він запропонував мені роздягтися до трусів і роздивився мої праву гомілку й стегно. Ткнув їх у кількох місцях, питаючи про больові відчуття. Спитав, які я приймаю болезаспокійливі, і здивувався, коли я відповів, що мені вистачає аспірину.

— Мені треба подивитися вашу куксу. Добре?

— Так, але полегше з нею, будь ласка.

— Я акуратно.

Тим часом як я, поклавши ліву руку собі на голе ліве коліно, тупився очима в оптометричну таблицю, він однією рукою вхопив мене за плече, а іншою, склавши долоню човником, підважував куксу. Сьомий рядок на таблиці я прочитав як АБОГРІК. Якийсь бог щось прорік? Цікаво.

Звідкілясь здалеку я відчув легкий потиск.

— Болить?

— Ні.

— О’кей. Ні, не опускайте очей, дивіться прямо перед собою. Ви відчуваєте мою руку?

— Еге ж. Ніби звіддаля. Стискання.

Але ж ніякого різкого болю. Нізвідки йому взятися. Рука, якої не було, воліла ручки, а ручка лежала у мене в кишені, тож рука знову запала в сонний стан.

— А отак, Едгаре? Ви не проти, якщо я звертатимуся до вас на ім’я?

— Кличте як захочеться, лиш би чутно було. Так само. Потиск. Злегка.

— Можете тепер подивитися.

Я глянув. Одна його рука залишалася в мене на плечі, а іншу він опустив, її й близько не було біля кукси.

— Як це так?

— Усе нормально, фантомні відчуття в рештці кінцівки. Єдине, що мене дивує, це швидкість загоювання. І відсутність болю. Правду кажучи, я натискав доволі сильно. Та загалом це добре. — Він знову вхопив куксу знизу й натиснув угору. — Так боляче?

Я відчув неяскравий зблиск якоїсь далекої іскри, ніби промайнула ледь тепла жаринка.

— Трішечки, — відповів йому.

— Якби зовсім не було болю, це мене б непокоїло, — відпустив він мене. — Прошу, подивіться знову на таблицю.

Я його послухався і вирішив, що важливий для мне сьомий рядок читається як АРОБГІК. У цім було більше сенсу, бо сенсу в цім не було ніякого.

— Скількома пальцями я вас торкаюся, Едгаре?

— Не знаю, — я зовсім не відчував його доторку.

— А зараз?

— Не знаю,

— А зараз?

— Трьома.

Він стискав мені плече вже десь аж біля ключичної кістки. Майнула думка: аби я зараз перебував у своєму малювальному шалі, я відчув би доторк його пальців будь-яким місцем кукси. Напевне, я міг би нею й віддалік відчути їх присутність. Гадаю, його пальці теж відчули б мене... і тоді добрий лікар, поза всякими сумнівами, репетуючи, вилетів би з кімнати.

Він обмацував мене далі. Спершу ногу, потім голову. Вислухав мені серце, позазирав ув очі, розрадив мене всілякими іншими лікарськими маніпуляціями. Виснаживши більшість своїх ресурсів, він наказав мені одягнутися й зайти до його кабінету, що міститься у кінці холу.

Кабінет виявився невеличкою, приємно захаращеною кімнатою. Гедлок сидів за столом, відхилившись на спинку крісла. На стіні висіли фотографії. Я припустив, що деякі з них — родинні, але там були також знімки, на яких він потискає руки Джорджу Бушу Першому й Морі Повичу [301] (інтелектуальні близнюки, як на мій смак), а на одній фотографії Гедлок стояв поряд зі звабливо життєрадісною і красивою Елізабет Істлейк. У руках вони тримала тенісні ракетки, і корт я також впізнав. Це вони в садибі Ель Паласіо.

— Уявляю, як вам, напевне, хочеться врешті повернутися на Думу, і розслабитися там, задравши ногу, — промовив Гедлок. — Мабуть, вона дуже болить о цій порі дня, а коли погода сира, то її, певне, гризуть разом усі три Макбетові відьми. Якщо вам потрібен рецепт на вікодин або перкоцет [302] ...

— Ні, мені достатньо аспірину, я витратив багато зусиль, щоб відмовитись від жорстких субстанцій і, хай там як воно не болить, мені не хотілося б знічев’я відкотитися назад.