— Що трапилося з ним? — спитав я.

— Наскільки мені відомо, нічого, окрім забуття й запустіння, — відповів він. — Покинувши шукати тіла своїх близнючок, Джон Істлейк також полишив Думу. Він заплатив усім, хто йому допомагав, спакував манаття, посадовив у «роллс-ройс» — а він дійсно мав «роллса» — своїх трьох живих дочок і поїхав звідси геть. Сюжет для ненаписаного роману Скота Фіцджеральда, каже Крис Шенінгтон. А ще він мені сказав, що Істлейк так ніколи й не міг заспокоїтися і Елізабет кінець-кінцем знову привезла його сюди.

— Як ти вважаєш, цей Шенінгтон розповідає про фактичні події, чи просто повторює історію, до якої сам звик?

— Quien sabe? — знизав плечима Ваєрмен, він знову пригальмував і вказав рукою на південний кінець острова. — Там колись не було ніяких заростів. Старий дім було видно з узбережжя Флориди, і навпаки. І наскільки мені відомо, аміго, дім там стоїть і тепер. Принаймні те, що від нього лишилося. Стоїть і гниє.

Вже взявшись рукою за клямку кухонних дверей, він обернувся до мене і сказав без ніякої посмішки.

— Оце варто було б намалювати, ге? Сухопутний корабель-привид.

— Можливо, — відповів я. — Можливо, колись.

Він провів мене до бібліотеки, де в кутку стояв лицарський обладунок, а на стіні висіла музейна зброя. Там, на сусідньому з телефонним столику я побачив теку з написом ДЖОН ІСТЛЕЙК\ГНІЗДО ЧАПЛІ — 1. Розкривши теку, він дістав звідти фотографію будинку, який на позір був безперечно подібним до того, де ми зараз перебували — так би мовити, наочна схожість двоюрідних братів. Поза тим — незважаючи на однаковий, як мені здалося, план фундаменту і той самий ґатунок яскраво-помаранчевої іспанської черепиці покрівлі — ця схожість тільки підкреслювала очевидну різницю між двома садибами.

Новіший, Паласіо, відгородився від світу високою стіною з єдиною брамою — в суцільній огорожі не було навіть робочої хвіртки. Його вишуканого внутрішнього подвір’я не міг споглядати ніхто, окрім Ваєрмена, Анни-Марії, дівчини, що доглядала за басейном, та садівника, котрий з’являвся двічі на тиждень; садиба була прихована від стороннього зору, як вкутане у безформні ризи тіло красуні.

Перше Гніздо Чаплі було зовсім інакшим на вигляд. Його прикрашали півдюжини колон і широка, гостинна веранда — точнісінько маєток з Порцелянового міста Елізабет. Галявину, площею не менш як два акри, рішуче перетинала широка під’їзна алея, прямо під дім. Але не гравійна, як розповідала мені Мері Айр, а вкрита дробленими рожевими мушлями. Оригінальний будинок був відкритий цілому світу. Його наступник — Ель Паласіо — посилав світ під три чорти. Ілса одразу це помітила, та й я також, хоча того дня ми дивилися на дім з дороги. З того часу моя точка зору змінилася, і причина була поважною: я звик бачити дім з берега. Наближатися до нього з незахищеного боку.

Старе Гніздо Чаплі також було вищим, триповерховим з фасаду й чотирьохповерховим ззаду, значить — якщо дім дійсно стояв на підвищенні, як казала Мері Айр, — з його верхнього поверху відкривався захопливий довколишній вид на Затоку, на континентальне узбережжя, на острови Педро та Кейзі. Не зле. Проте галявина виглядала якоюсь розкошлаченою, недоглянутою, а в порядках декоративних пальм, що, мов гавайські танцівниці, вигиналися обабіч будинку, зяяли проріхи. Придивившись, я помітив, що декілька верхніх вікон забито дошками. Абриси верху теж виглядали дивно незбалансованими. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, чому. На східному боці даху стирчав димар. Такий само мусив би стояти й на західному, але там його не було.

— Дім сфотографовано вже після того, як вони з нього виїхали? — спитав я.

Він похитав головою.

— Якщо вірити Шенінгтону, знімок було зроблено у березні 1927-го ще до того, як малі потонули, ще коли всі там були веселі й щасливі. Це не ветхість, ти бачиш, це пошкодження від урагану. Від чергової Аліси.

— Котрої з них?

— Офіційно сезон ураганів тут починається 15 червня і триває близько п’яти місяців. Часті також позасезонні шторми зі шквальним вітром і потужними зливами... а для місцевого люду — всі вони Аліси. Такі ж як «Ураганна Аліса» [313] . Це жарт.

— Ти виграєш по очках.

— Ні. Останній потужний — на ім’я Естер — у 26-му зовсім не зачепив Думу, але Аліса березня 27-го року потріпала Думу добряче. З островів вона перекинулася на континентальну Флориду і тільки в тамтешніх західних плавнях вщухла. Її наслідки ти й бачиш на цьому знімку — руйнування насправді невеликі, поваляло декілька пальм, вибило декілька вікон, розкуйовдило галявину. Але з іншого боку, її наслідки відчуваються й по цю пору. Бо цілком очевидно, що саме та Аліса призвела до загибелі в морі Тесі і Лори, а це, в свою чергу, призвело до наступних подій. Включно з тим фактом, що ми оце зараз стоїмо тут з тобою.

— Поясни.

— Ти пам’ятаєш оце?

Він дістав зі своєї теки ще одне фото, і я впізнав його. Воно висіло на другому поверсі, на майданчику центральних сходів. Тепер я бачив перед собою його меншу, чіткішу копію. На сімейному знімку Джон Істлейк стояв у чорному купальному костюмі, нагадуючи виглядом другорядного голлівудського актора, що знімається в детективах і «тарзаніях». На руках в нього сиділа Елізабет. Одною долонею він підтримував її пухкеньке гузнечко. В його іншій руці був гарпунний пістоль і маска з дихальною руркою.