Фрази були лячні, особливо від останньої в мене побігли мурашки по руках.

— Більше нічого? — спитав я.

— Кілька разів вона вимовляла моє ім’я. Вона впізнала мене. І твоє ім’я промовляла, Едгаре.

— Поглянь-но ось на це, — сказав я, штовхаючи до нього через стіл коричневий конверт.

Він спитав, звідки я це взяв, і я йому розповів. Він сказав, що не бачить, яким чином це може нам допомогти, і я знизав плечима. Я пам’ятав, що мені якось сказала Елізабет: «Вода тепер тече швидше. Скоро будуть пороги. Вони вже тут». У мене було відчуття, що це тільки початок закипання води.

Стегно мені трохи попустило, його нічне ниття притишилось до рідких схлипувань. Народна мудрість стверджує, ніби собака — кращий друг людини, але я вибираю аспірин. Я потягнув стілець за собою навкруг столу і, сівши поряд з Ваєрменом, прочитав заголовок: ДИТЯ З ОСТРОВА ДУМА РОЗКІВТЛО ПІСЛЯ ТРАВМИ — ЦЯ ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД?

Нижче було вміщено фотографію. На ній був знайомий мені чоловік, у знайомому мені купальному костюмі: Джон Істлейк у своїй стрункішій, спортивнішій інкарнації. Він посміхався сам і тримав на руках усміхнену малу дівчинку. То була Елізабет, на вид у тому ж віці, як на сімейному портреті «Тато з донечками», тільки тут вона обома руками тримала обернений до об’єктиву малюнок, і голова в неї була забинтована. На знімку була й інша дівчина — старша сестра Адріана і, авжеж, волосся в неї схоже було на яскраво-руде — але спершу ми з Ваєрменом майже не звернули уваги на неї. Як і на Джона Істлейка. Ба навіть на крихітку з перев’язаною бинтом головою.

— Святий Боже, — промовив Ваєрмен.

Малюнок зображав коня, який дивився через огорожу. На морді в нього безпомилково читалася (не-кінська) посмішка. На передньому плані спиною до глядача стояла маленька дівчина в золотавих кучериках, вона тримала в руках моркву, розміром як дробовик, і тицяла її під морду усміхненому коневі. Обабіч них, обрамляючи картину, мов театральні лаштунки, були намальовані пальми. Вгорі летіли пухкі білі хмаринки і сяяло величезне сонце, посилаючи навкруг себе веселі промені.

Картина була дитячою, але те, що її намалювала талановита дитина, було поза всякими сумнівами. В образі коня було стільки joie de vivre [340] , його усмішка діяла як кульмінаційна фраза якогось анекдоту. Ви можете замкнути в кімнаті дюжину студентів академії мистецтв, призначити їм завдання намалювати веселого коня і, я поб’юся об заклад, жоден з них і близько не сягне рівня цього малюнка. Тут навіть надвелика морква виглядала не помилкою, а вирощеною на художницьких стероїдах частиною авторського задуму, що підсилювала гумор ситуації.

— Це не анекдот, — промурмотів я, нахиляючись ближче... Ось тільки наближення не допомогло. Картинку спотворювали кілька шарів каламуті: фотографія, газетна репродукція фотографії, копія на ксероксі газетної репродукції фотографії... і сам час. Їй було більше вісімдесяти років, якщо я ще пам’ятаю арифметику.

— Що не анекдот? — перепитав Ваєрмен.

— Те, як збільшено намальовано коня. І моркву. Навіть сонячні промені. Це, Ваєрмене, маніфест дитячої радощі.

— Це містифікація, от що це таке. Нічим іншим це не може бути. Їй тут рочки два! Дитина в такому віці ледь відрізняє намальованих схематично чоловічків від мами й тата, а вона, по-твоєму?

— А те, що трапилося з Цукеркою Брауном, було містифікацією? А як щодо кулі, яка стирчала у твоїй голові? Куди вона поділася?

Він мовчав.

Я тицьнув пальцем у слова ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД.

— Дивись, вони навіть правильний термін підібрали. Чи ти вважаєш, аби вона була бідною й чорною, вони б назвали її ЗАМУРЗАНОЮ МАРАКОЮ, поставивши це повідомлення десь на передостанній сторінці? Бо я вважаю, що саме так.

— Якби вона була бідною і чорною, вона взагалі ніколи б не мала паперу для малювання. А для початку, їй треба було впасти вниз головою з воза.

— Це якраз те, що трап... — Я обірвав себе, мою увагу знову перехопило мутне фото.

Тепер я роздивлявся старшу сестру. Адріану.

— Що? — спитав Ваєрмен, і спитав це тоном, в якому чулося — Ну, що там ще?

— Її купальник. Тобі він не здається знайомим?

— Я можу бачити тільки його верх. Елізабет тримає картинку так, що перекриває всіх інших.

— А та частина, яку ти бачиш?

Він придивися уважніше:

— Аби я мав лупу.

— Тоді, можливо, видно було б ще гірше.

— О’кей, мучачо,щось цей купальник мені трішечки нагадує... хоча цю думку, либонь, якраз ти сам мені навіяв.

— З усіх картин серії «Дівчина і Корабель» тільки на одній є дівчина в човні, котру я не впізнаю: №6. Та, що з ясно-рудим волоссям, у синьому суцільному купальнику з жовтою стрічкою навкруг шиї. — Я побарабанив пальцями по мутній фотографії на фотокопії, яку мені подарувала Мері Айр. — Ось ця дівчина. Ось цей купальник. Я впевнений у цьому. І Елізабет так вважала.