У ті часи слов’яни успішно просувалися вглиб степів – від Києва і далі, далі на південь, їм до того не знаний, але щедрий на родючі землі й пасовиська, до Азовського і Чорного, що колись звалося Руським, морів. Зрештою, проторили південно-східний торговий путь: від Києва до водорозділу Дніпра і Сіверського Дінця, і ще нижче, аж до верхів’я Кальміусу та до пониззя Дону. Шлях той звався Залозним і проходив територією донецького краю. А Залозний від того, що дорога йшла «за лози», себто за густо зарослі лозою плавні в районі Дніпровської луки. І все складалося добре, колонізатори вже вторували Залозний шлях, збираючись заселяти ті краї й освоювати землі, які мали б давати гарні врожаї, як зненацька з’явилися кочівники.

Кочівники, то й кочівники. Простори великі, можна помиритися, місця і тим, і тим би вистачило. Та і яке, здавалося б, лихо могло бути сусідам від прийшлих племен, бодай і чужомовних, і не схожих на тамтешніх аборигенів. Кочівники (кочовики) – народ, плем’я, що кочує. Часто переїжджає з місця на місце зі своїми житлами, майном…

Кочують, а не живуть, приміром, осідло, то й хай кочують – як кажуть, що не край, то звичай. Кочівництво пов’язане із частою зміною пасовища, стоянок, тощо. Аж ні. Не так сталося, як слов’янам гадалося.

До половців хто тільки не кочував у Дикому Полі – землях між Дніпром та Доном, від Сіверського Дінця й до Азовського моря, що й звалися тоді Диким Полем. Першими (принаймні відомими з історичних джерел) скрипіли кибитки кіммерійців – прадавнє кочове плем’я в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї (себто нинішня Донецька область), про яке писав ще Гомер.

Потім були скіфи, які витіснили кіммерійців. Це про них пророк Ієремія виголошував в біблійній книзі, як про варварів, про народ, який «здалека, народ сильний, народ давній, народ, мови якого ти не знаєш, і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його – як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони жнива твої і хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем укріплені міста твої, на які ти покладаєшся…».

Про скіфів у донецькому краї писав і Геродот, який жив у V ст. до н.е.:

«Земля у них рівна, багата травою і добре зрошується: число річок, що протікають через Скіфію, хіба лише трохи менше за каналів у Єгипті. Четверта ріка Борис-фенес (Дніпро), на нашу думку, найбагатша корисними продуктами не тільки між скіфськими ріками, але й між усіма взагалі, крім хіба що єгипетського Нілу. Із інших рік Борисфенес найбільш прибутковий: він дає прекрасні й розкішні пастівники для худоби, чудову рибу у великій кількості, вода на смак дуже приємна, чиста… вздовж нього тягнуться чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не засівається хліб, біля гирла ріки сама собою збирається сіль у величезних кількостях, в Борис-фенесі водиться велика риба без хребта, що називається антокаями, і йде на соління».

Про скіфів писав і Гіппократ, що не було у них постійних жител, жили вони буквально на колесах – в кибитках, перебираючись з одного гарного випасу на інший зі своїми стадами рогатої худоби, під прикриттям були діти і їхні матері, а воїни, хоч чоловіки, хоч жінки, більше знаходилися у сідлі. Скіфські племена ще називали «мешканцями повозок».

Потім у Дикому Полі були сармати, алани. У V ст. н.е. сюди забрели гунни, такі войовничі, що наганяли жах навіть на Римську імперію, вони й потіснили до Карпат готів.

Були авари, слов’яни-анти, болгари з ханом Кубратом, хозари, араби, мадяри, печеніги, торки, а вже тоді половці… (Після них у Дикому Полі будуть монголо-татари, ногайці, а вже тоді край цей почнуть обживати – надійно, на віки, – наші далекі предки-слов’яни). Край той був вартий того. Перський історик ал-Джузджані писав: «У всьому світі не може бути землі приємнішої за цю, води солодшої за цю, повітря кращого за це, луків і пастівників більше за ці…»

А потім з’явилися печеніги.

Кочівники виявилися не просто завойовниками, а – грабіжниками, які багнули жити за чужі статки, нажиті аборигенами тяжкою працею. Одним із таких завойовників були печеніги, які в кінці IХ століття хлинули з-за Волги і зайняли степи між Доном і Дніпром.

Літописець називає 915 рік, коли «придоша печенеги первое на русскую землю», хоч хозарам, іншим сусідам Русі – і ворогам її теж – вони були знайомі й раніше. У VIII і IX ст. між хозарами й печенігами велася постійна боротьба і перші з великими зусиллями відбивалися від других. А коли печеніги захопили простори між Доном і Дунаєм, всього лише один день путі відділяв їх від кордонів Київської землі.

І вони той шлях постійно долали. Імператор Костянтин – прийшлі племена дозоляли й Візантії, – говорив, що печеніги грабують Русь і завдають їй багато зла і збитків. (Інший імператор, Олексій Комнен, був доведений печенігами та турками мало не до відчаю. Благав Захід про допомогу: «Святійша імперія християн грецьких, – скаржився, – дуже притіснюється печенігами й турками. Вони грабують її щодня і відбирають її області. Убивства і наруги над християнами, жахи, які при цьому творяться, нелічені і такі страшні для слуху, що, здається, обуриться навіть саме повітря!..»)

Спершу руси старалися з прийшлими кочовиками жити в мирі (відома істина: навіть поганий мир краще хорошої війни), але… Печеніги багли не миру, а поживи за рахунок русичів. Вони відрізали русів від півдня і особливо від Царгороду, влаштовуючи на дніпровських порогах постійні засідки. Русь опинилася відрізаною від Руського моря.

Про мир годі було й думати. Доводилось боротися – не на життя, а на смерть. За час із 915 по 1036 роки київські князі воювали з печенігами 16 разів – і це не рахуючи дрібніших сутичок, що були постійними. Печеніги нападали й на Київ, здебільшого, коли він з якихось причин опинявся беззахисним. Тоді й наносили несподіваний удар у спину русам! Київські князі змушені були відсунути південні кордони Русі дещо на північ, майже до самого Києва, де по ріках Десні, Остру, Трубежі, Сулі і Стугні Володимир збудував для захисту від печенігів ряд фортець та укріплень, що згодом стали містами. Очевидно, тоді ж почали руси нагортати оборонні вали, що отримали в народі назву Змієві. Вони раніше з’явилися і в Європі, на Придністров’ї, відомі як Троянові вали. Довжина Змієвих валів на Україні – понад 2000 км, у тім числі на Київщині – понад 800 км. Біля кожного валу з напольного боку йшов широкий і глибокий рів. Вали доповнювалися іншими оборонними спорудами, зокрема ескарпами. Довжина деяких валів сягала від десятків до сотень кілометрів, ширина основи – від 8 до 22 метрів, висота в окремих місцях і тепер сягає 9 метрів. Найбільше вивчені Змієві вали на Київщині. Особливо рясно їх між річками – ті в свою чергу були додатковою перепоною для нападників. Залишки валів збереглися вздовж багатьох річок та в межиріччях, де вали захищали простір між річками. По лінії валів були невеликі круглі городища, периметр яких близько 200 метрів. Радіовуглецевий аналіз деревини з валів показав, що система укріплень створювалася від II ст. до н.е. до VII ст. н.е. Себто за часом створення вони відповідають Зарубинецькій, Черняхівській та Пеньківській археологічним культурам.