Оглядаючи пізніше творчий шлях уже вславленої письменниці, літературознавець Пауль Рілля зазначив: «Тут уже накреслений мотив, про який можна сказати, що він назавжди залишиться лейтмотивом цього художника. Бо про що б вона не розповідала, це буде розповідь про вирішальні бої… Придушене повстання є запорукою переможних революційних виступів завтрашнього дня».

Однак повість цікава не тільки цим. Хоч у ній ще відчувається деякий вплив експресіоністської манери, написана вона загалом фарбами улюблених авторкою нідерландських майстрів — темнуватими, чіткими і водночас глибокими. Вже майже сформувався особливий стиль Анни Зегерс: здатність розмовляти спокійно, ледь не «байдуже», не накидаючи нам своїх суб’єктивних симпатій і антипатій, але водночас із якимось незбагненним умінням викликати ті симпатії і антипатії в нас самих.

За повість «Повстання рибалок» та оповідання «Грубеч» письменниці було присуджено Клейстівську премію — одну з найзначніших у тогочасній Німеччині. Навряд чи слушно вважати цю премію нагородою за «буржуазні хиби» письменниці, — а так інколи вважала надто «ортодоксальна» критика. Ні, швидше то було визнання (може, в чомусь і несвідомо вимушене) літератури, що породжувалася новою добою. З цього погляду Зегерс (уже на початку свого письменницького шляху) являла собою щасливий виняток серед своїх літературних однодумців.

Того ж таки 1928 року славетний режисер Ервін Піскатор поставив у СРСР фільм за мотивами першої повісті Анни Зегерс.

Ще виразніше звучить підкреслений Паулем Рілля лейтмотив творчості Зегерс у романі «Супутники» (1932). Тут показана небезпечна і не завжди переможна боротьба комуністів» різних країн — Угорщини, Польщі, Китаю, Болгарії тощо — у важке для всього інтернаціонального робітничого руху десятиліття 1919–1929 pp., у період, коли капіталізм тимчасово стабілізувався і реакція знову піднесла голову. Проте книжка ця — аж ніяк не реквієм, а, навпаки, оптимістичний гімн мужності й солідарності світового пролетаріату.

Те ж саме знаходимо і в романі «Шлях через лютий» (1935).

Книга присвячена шуцбундівському повстанню 1934 року в Австрії — одній з найдраматичніших сторінок в історії робітничого руху нашого сторіччя. Написанню книги передувала напружена дослідницька праця. Зегерс виїздила до Австрії, на місця колишніх боїв, розмовляла з їх самовидцями та учасниками, виЬчала документи. По свіжих слідах цієї дослідницької роботи вона написала документальне оповідання «Остання путь Коломана Валліша» (1935). Валліш, соціал-демократичний бургомістр містечка Брук-на-Мурі, перед повстанням — опортуніст і супротивник комуністів, коли ж воно спалахнуло, визнав свої помилки і взяв активну участь у спільній боротьбі. Його відчайдушну спробу на чолі решток робітничого загону пробитися через гори, щоб продовжувати боротьбу за кордоном, і описала Зегерс.

Завдяки всім цим попереднім студіям романові «Шлях через лютий» притаманна була не тільки чиста і переконлива правда, а й майже документальна достеменність.

Зегерс показала зародження, хід і трагічний фінал шуцбундівського повстання. Зраджений правосоціалістськими лідерами, австрійський робітничий клас зазнав поразки. І все ж таки ми бачимо, як загартовувалася в цих суворих і кривавих боях Комуністична партія країни, як багато хто з рядових соціал-демократів, пересвідчившись у зраді своїх вождів, переходив до її лав.

І в «Супутниках», і в «Шляху через лютий» письменниця вдається до композиційного прийому, який за аналогією до кіномистецтва дістав назву «монтажу». Окремі невеличкі епізоди швидко змінюють один одного. Дія немовби одночасно розгортається у багатьох місцях. Цей прийом притаманний більшості найпопулярніших творів письменниці. Це — її манера вести дію, мабуть, у чомусь закономірна, враховуючи не тільки її власні смаки, а й поставлене нею собі ідейне і мистецьке завдання. Бо ж до цієї форми вдавалися і Еренбург у своїх романах 40-50-х років, і Луї Арагон у «Комуністах».

У «Супутниках» та в «Шляху через лютий» нема ні центрального героя, ні чітко окресленого, так би мовити, індивідуального сюжету. Багато хто з персонажів не знають один одного, один з одним не стикаються. Присвячені кожному з них сцени зв’язані між собою лише загальною темою та ідейним письменницьким задумом.

Зразу ж після приходу націстів до влади Зегерс, як і майже весь цвіт німецької культури, залишає країну. Справа не тільки в тому, що жити в гітлерівському рейху для неї небезпечно, але й у тому, що боротися з цим рейхом вона — письменниця — може, тільки перебуваючи за його кордонами.

Вона живе в Парижі, але не як бездіяльна і скорботна вигнанка (серед німецьких емігрантів було немало саме таких), а як невтомний діяч і боєць. Вона виступає на конгресах і численних зборах разом з Віландом Герцфельде, Оскаром Марією Графом та Яном Петерсеном, який нелегально живе в Німеччині, видає антифашистський часопис «Нойє дойче блетер», що виходить у Празі. Але, звичайно, головна її зброя — художня творчість, один із зразків якої — «Шлях через лютий» — уже тут розглянутий. Однак ще показовішими для цього етапу її творчості є романи, присвячені буттю її батьківщини.