Сестра його хвилинку помовчала, дивлячись на іскри, тоді сказала:

— Бач що. Томе: тепер, як я вже велика, трохи не доросла, я часто отут сиджу та думаю, яка це прикрість, що я не годна тобі життя вдома скрасити. Я ж не вмію того, що вміють усі дівчата. Ні заграти тобі, ні заспівати не можу. Навіть побалакати з тобою про щось веселе, цікаве й то не вмію, бо ж я й сама ніколи не бачу нічого веселого, ані книжок ніяких таких не читаю, тож не маю чим тебе звеселити чи розважити, як нудно тобі стане.

— Та й я ж так самісінько. Щодо цього я нітрохи не кращий за тебе, а до того ж іще й віслюк, а ти ні. Як батько вирішив зробити з мене або книгогриза, або віслюка, а книгогриза з мене не вийшло, то що ж мені лишається, крім бути віслюком? От я віслюк і є, — докінчив Том безнадійно.

— Гірко, Томе, — знову помовчавши хвильку, замислено озвалася зі свого темного кутка Луїза. — Дуже гірко. Які ми нещасливі обоє!

— Е, що тобі! — відмовив Том. — Ти дівчина, Лу, а на дівчатах воно не так позначається, як на хлопцях. Мені кращої сестри й не треба. Ти моя єдина втіха, при тобі й у цьому домі… в цій домовині наче світліше, і я тебе завжди слухатимусь, як маленький.

— І мені кращого брата не треба, Томе. Коли ти так про мене думаєш, то мені й байдуже, що я не така насправді. Бо я не така, я це добре знаю, Томе, і мені дуже сумно від того… Луїза підійшла, поцілувала його й вернулась у свій кут.

— Ех, якби зібрати всі ці факти, що ними вже нам вуха протуркали, — промовив Том, аж зуби зітнувши, — та всі цифри, та всіх тих людей, що їх нагромадили стільки, та й підкласти під них тисячу барил пороху і все зразу висадити в повітря! Ну, дарма, як перейду жити до старого Горлодербі, отоді я сквитуюся!

— Як же це ти сквитуєшся, Томе?

— Та хоч побавлюся трохи, погуляю, почую щось і побачу. Надолужу собі оце моє виховання.

— Гляди тільки, щоб не вхопив шилом патоки, Томе. Бо пан Горлодербі думає так, як і наш батько, а до того ж куди шорсткіший за нього й далеко не такий добрий.

— Е, я цього не боюсь! — засміявся Том. — Я знаю добрий засіб, як укоськувати та загнуздувати старого Горлодербі.

Їхні тіні виразно малювались на стіні, але тіні від високих шаф на стінах і на стелі зливалися в одну, немовби над братом і сестрою нависала темна печера. А буйній уяві — коли б таке блюзнірство можливе було в цій кімнаті — могло б здатися, ніби то те, про що вони розмовляли, кидає на їхнє майбутнє таку грізну тінь.

— Що ж це в тебе за такий засіб мудрий, Томе? Чи це, може, таємниця?

— О, як і таємниця, то розгадки шукати недалеко, — відказав Том. — Це ти сама, Лу. Ти ж його улюблениця, його мазушка, і задля тебе він зробить що завгодно. Як він мені щось скаже проти шерсті, то я йому відкажу: «А моїй сестрі, пане Горлодербі, дуже прикро буде про це почути. Вона мене завжди запевняла, що ви до мене ласкавіший будете». Я не я, коли це його не присадить.

Не дочекавшись від сестри відповіді, Том знуджено закинув мрії про майбутнє й засовався на стільці, позіхаючи та куйовдячи свою чуприну чимраз лютіше. Тоді раптом підвів голову й спитав:

— Ти заснула, Лу?

— Ні, Томе, просто задивилась на вогонь.

— І що лишень ти там бачиш! — здивувався Том. — Я в ньому не бачу нічого. Ні, мабуть-таки дівчатам легше — ще й оцим.

— Томе, а ти справді радий, що житимеш у пана Горлодербі? — спитала його сестра повільно і якось чудно, немовби читала ті слова на полум’ї й написані вони були не дуже виразно.

— Та досить уже й того, — відповів Том, підводячись і відсовуючи стільця, — що бодай з дому вирвешся.

— Досить уже й того, — проказала за ним Луїза так само чудно, — що бодай з дому вирвешся. Правда, правда.

— Мені тільки прикро тебе покидати, Лу, та ще й покидати тут. Але ж ти сама знаєш, що я мушу хоч-не-хоч, то вже краще мені попасти туди, де я бодай якусь полегкість матиму через тебе, аніж туди, де в Мене й цього не буде. Ти розумієш?

— Розумію, Томе.

Луїза так забарилася з тією відповіддю — хоч у голосі її й не було нерішучості, — що Том підійшов до неї ззаду, сперся на бильце її стільця й теж утупив очі в вогонь, що так прикував її увагу: чи не побачить там чого й він?

— Вогонь, та й годі, — сказав він урешті. — Мені він такий самий дурний і пустий, як і все на світі. Що ти там бачиш? Цирк, може?

— Нічого такого, Томе, я там не бачу. Просто отак задивлюся та й задумаюся, що з нас буде, як виростемо.

— Знов задумуєшся? — спитав Том.

— Що ж я вдію, коли в мене голова така неслухняна, — відказала його сестра. — Мимохіть задумується.

— А я тобі кажу, Луїзо, — озвалася пані Товкматч, що тим часом нечутно відчинила двері, — заради всього святого не роби цього, нерозумна ти дівчино, бо ж як почує батько, то мені чистої години не буде хтозна-поки! А тобі, Томе, як не соромно, хоч би материну бідну голову пожалів, що болить день і ніч: так тебе виховувано, стільки грошей на твою науку потрачено, а ти підбиваєш сестру на те, що батько їй заборонив раз назавжди!