Панові Горлодербі то була велика насолода — угніздитися в тому чепурненькому маєточку і, збіднюючись крикливо, саджати капусту на квітниках. Йому страшенно подобалося жити по-циганському серед гарних меблів, і він навіть перед картинами хизувався своїм простацтвом. «Ви знаєте, пане добродію, — любив він хвалитись кожному гостеві, — мені сказано, що Нікітс (цебто колишній власник) заплатив за оцей «Морський берег» сімсот фунтів. Признатись вам по правді, як я за все життя гляну на нього сім разів — по сто фунтів за погляд — то ще й добре. Ні, грім побий! Я не забуваю, що я Джозая Горлодербі з Кокстауна. Адже до яких літ єдині картини, що я коли мав чи міг мати не вкравши, це були зображення чоловіка, що голиться перед наваксованим чоботом, наліплені на баночках із ваксою. Я, бувало, нетямився з радощів, коли добуду тії вакси та сяду чистити чоботи перехожим, а порожні баночки потім продавав по фартингові, та й то ще радий був!

В тім самім дусі звертався він і до пана Гартгауса:

— Ви, Гартгаусе, привели сюди пару коней. Коли хочете, приведіть хоч і шестеро, місце для них знайдеться. Тут є стайні на дванадцятеро коней, і коли мені не збрехали, то Нікітс стільки й держав. Цілих дванадцятеро! Він, як був малий, учивсь у Вестмінстерській школі, королівським стипендіатом, а я тоді харчувався здебільшого покидьками й ночував у кошелях на базарі. Та коли б я надумав держати дванадцятеро коней — чого я не збираюсь робити, бо з мене й одного досить, — то як би мені було дивитися на них в оцих розкішних стайнях і згадувати, в яких норах жив колись я сам! Та я б не стерпів, повиганяв би їх! Але так уже ведеться на світі. Ви ж самі бачите цю садибу, і знаєте, яка вона, й розумієте, що кращого маєточка годі шукати і в нашій Англії, і де завгодно. А в ньому, в самій серединці, мов хробачок у горішку, сидить сой Джозая Горлодербі. А тим часом Нікітс (це мені один клієнт у банку вчора розповів), той самий Нікітс, що колись у Вестмінстерській школі грав у латинських виставах і вельможі та вищі урядовці нашої країни плескали йому, аж казились, тепер з’їхав з глузду й розпускає слину — еге ж, розпускає слину! — в Антверпені, у вузенькому темному завулочку, на п’ятому поверсі.

Ото в тінистому парку тієї затишної садиби довгими, паркими літніми днями й почав пан Гартгаус свої спроби — чи не відміниться й задля нього те обличчя, що так здивувало його під час першої зустрічі.

— Пані Горлодербі, який це щасливий випадок, що я застав вас тут саму! Мені вже давно хочеться побалакати з вами віч-на-віч.

Нічого випадкового, ані дивного в тому не було, бо о такій порі вона щодня бувала сама, і якраз у своїй улюбленій місцині. То була галявина в густому гаї, де лежало кілька зрубаних дерев; там вона сиділа й дивилась на опале торішнє листя, як колись удома на жаринки, що падали, гаснучи, в каміні.

Він сів поруч неї й зазирнув їй в обличчя.

— Ваш брат, мій юний друг Том…

Щоки її ураз порожевіли, і вона зацікавлено обернулась до нього. «Яка вона робиться принадна, коли її личко отак яснішає! — подумав він. — Зроду не бачив нічого дивовижнішого й чарівнішого!» — І вираз його обличчя зрадив ті думки, хоча, можливо, й не зрадивши його самого, бо хтозна, чи не умисна була та зрада.

— Пробачте. Ви так прегарно виявляєте свої почуття до брата… Том мусив би так пишатися ними… Я знаю, що це зухвальство, але не можу не захоплюватись.

— Та ще мавши таку щиру вдачу, — стримано зауважила вона.

— Ні, пані Горлодербі, ні. Ви ж знаєте, що вас я ніколи не дурю, і знаєте, що я досить гидкий примірник людської породи, ладний будь-коли продати себе, аби лиш за достатню суму, і зовсім не здатний ні на які ідилічні почуття чи вчинки.

— Я чекаю, що ж ви скажете мені про брата, — відмовила вона.

— Ви суворі зі мною, і я того заслуговую. Я, звісно, багато не вартий, але одного в мене не відберете: я не криводушний, я ніколи не кривлю душею. Але ви самі мене збентежили й перебили думку. Отже, про вашого брата. Він мене цікавить.

— Невже вас може щось цікавити, пане Гартгаусе? — спитала Луїза напівнедовірливо й напіввдячно.

— Якби ви мене про це спитали тоді, коли я тільки-но сюди прибув, я б, напевне, відповів «ні». А тепер, навіть ризикуючи здатися нещирим і збудити вашу недовіру, мушу сказати «так».

Луїза ворухнула губами, неначе хотіла щось сказати, але голос її не слухався. Нарешті вона вимовила:

— Пане Гартгаусе, я вірю, що ви справді зацікавлені моїм братом.

— Дякую. Гадаю, що я маю право на вашу довіру. Ви самі знаєте, що я не претендую на великі заслуги, але це право я, мабуть, заслужив. Ви так багато зробили для нього і так його любите; все ваше життя, пані Горлодербі, являє приклад такого чудовного самозречення задля нього… Пробачте, я знов відбігаю від теми. Я цікавлюсь вашим братом заради його добра.

Луїза рухнулась ледь помітно, ніби хотіла вже схопитися й утекти; але він відразу змінив тон, і вона залишилась.

— Пані Горлодербі, — провадив він уже спокійніше, одначе так видимо силуючи себе до того, що цей новий тон здавався ще промовистіший, — це не такий уже й непрощенний гріх, коли юнак у таких літах, як ваш брат, буває легковажний, необачливий і марнотратний — одно слово, трохи непутящий, як то кажуть. Адже такий ваш брат?

— Так.

— Дозвольте мені бути цілком відвертому. Як ви гадаєте, він грає на гроші?

— По-моєму, він на перегонах закладається.

Пан Гартгаус мовчав, ніби його не задовольнила та від повідь, і вона ще додала:

— Я знаю, що він закладається.

— І, звичайно, програє?

— Так.

— А на перегонах завжди програють. Чи дозволите мені висловити припущення, що ви часом позичаєте йому гроші на такі речі?

Луїза сиділа, дивлячись у землю, але на ті слова підвела очі запитливо й трохи ображено.

— Люба пані Горлодербі, не думайте, що це просто безцеремонна цікавість. Я боюся, що Том може отак помаленьку влізти в халепу, і хочу, як людина, навчена власним гірким досвідом, простягти йому дружню руку. Чи треба знов казати, що це заради його добра?