А постать та простувала сходами неухильно, невпинно, все вниз до чорної прірви, як камінь, кинутий у глибоке море, простує до дна.

Пан Товкматч, одержавши звістку про дружинину смерть, приїхав з Лондона й діловито поховав її. А тоді сквапно подався назад на національний смітник і знов заходився пересіювати свою купу сміття, відбираючи потрібний йому мотлох, а пилюкою засипаючи очі іншим людям, що шукали мотлоху, потрібного їм, — одно слово, повернувся до своїх парламентських обов’язків.

А пані Спарсіт тим часом невтомно чатувала. Цілий тиждень віддалена від своїх сходів на довжину залізниці, що вела до садиби з Кокстауна, вона все ж прихитрялася стежити за Луїзою, мов кішка за мишею, через чоловіка, через брата, через Джеймса Гартгауса, через написи на конвертах та пакунках, через усе живе й неживе, що будь-коли наближалося до її сходів. «Твоя нога вже на останньому східці, голубонько, — казала пані Спарсіт, звертаючись до самотньої постаті й погрожуючи їй рукавичкою, — і всі твої хитрощі мені очей не відведуть!»

Та чи були то хитрощі чи природність, чи питома Луїзииа натура, чи прищеплена їй обставинами, але дивовижна її стриманість збивала з пантелику (хоча й піджигувала ще дужче) навіть таку мудру жінку, як пані Спарсіт. Траплялися хвилини, коли й сам пан Гартгаус не був за себе певен. Траплялися хвилини, коли й він нічого не міг прочитати на обличчі, яке так довго вивчав, і коли ця самотня молода жінка видавалась йому непроникніша, ніж будь-яка цариця салонів, оточена роєм вірних лицарів.

Так минав час, аж поки панові Горлодербі довелося в якихось справах від’їхати з дому на три чи чотири дні. Була саме п’ятниця, коли він сказав про те в банку пані Спарсіт і додав:

— Але ви, добродійко, не зважайте, їдьте завтра до нас. Їдьте, як звичайно, так немовби й я був удома. Хіба вам не однаково?

— Я вас прошу, пане добродію, не кажіть так! — відмовила пані Спарсіт докірливо. — Ви ж добре знаєте, що мені зовсім не однаково, будете ви вдома чи вас не буде!

— Ну що ж, пані добродійко, доведеться вам якось перебутися й без мене, — мовив пан Горлодербі самовдоволено.

— Пане Горлодербі, — відповіла пані Спарсіт, — ваша воля для мене закон, а то я, може б, і завагалася, чи послухатись ласкавого вашого наказу, не бувши певна, що панні Товкматч буде так само приємно гостити мене, як і вашій щедрій душі. Але не треба більше ні слова, пане добродію. Коли ви мене запрошуєте, я поїду.

— Сподіваюся, добродійко, що як я запрошую вас до своєї господи, — вирячивши очі, сказав Горлодербі, — то інших запрошень вам не треба.

— Ні, ні, пане добродію, — запевнила пані Спарсіт, — певне, що не треба. Не кажіть більше нічого. Як хочеться мені, пане добродію, бачити вас знову веселого!

— Про що це ви, добродійко? — визвірився нараз Горлодербі.

— Пане добродію, не бачу я в вас давньої жвавості, — відповіла пані Спарсіт, — і мені дуже сумно від того. Буйніший будьте, пане добродію!

Пана Горлодербі так збентежило те важко здійсненне прохання, підсилене ще й співчутливим поглядом, що він тільки пришелепувато почухав потилицю, зате потім цілий ранок зганяв оскому в банку на дрібніших своїх підлеглих та клієнтах.

— Бітцере! — сказала пані Спарсіт того ж дня надвечір, коли її принципал уже від’їхав і банк зачинялося, — передайте мій уклін паничеві Томасові та спитайте, чи не схоче він зайти до мене спожити котлетку з горіховою підливою і склянку ост-індського елю.

Панич Томас такі запросини завжди приймав радо, а тому, переказавши Бітцером свою ласкаву згоду, не забарився й сам.

— Пане Томасе, — мовила пані Спарсіт, — оце мені подали простий мій обід, то я подумала: може, й ви не погребуєте?

— Дякую, пані Спарсіт, — відповіло щеня й похмуро взялось до їжі.

— А як ся має пан Гартгаус, пане Томе? — поцікавилась пані Спарсіт.

— А що йому? Добре, — відмовив Том.

— А ви не знаєте, де він тепер? — запитала пані Спарсіт невимушено, спершу подумки пославши щеня до дідька в зуби за те, що воно таке небалакуче.

— Поїхав полювати до Йоркшіру, — відповів Том. — Учора прислав Лу кошик дичини — трохи не з фуру завбільшки.

— О, за такого джентльмена можна закладатися, що з нього добрий стрілець! — сказала пані Спарсіт солоденько.

— Знаменитий, — буркнув Том.

Він давно вже звик понурювати перед усіма очі, але останнім часом ця риса в ньому так посилилась, що він нікому не міг дивитись в обличчя й три секунди вряд. Тому пані Спарсіт могла б скільки завгодно стежити за його виразом, аби тільки захотіла.