— Хто там такий? — спитала Луїза.

— Та пан… Горлодербі, — відповіла Сесі, паче спіткнувшись на тому йменні, — а з ним ваш брат Том і ще якась жінка. Вона каже, що її звуть Рейчел і що ви нібито її знаєте.

— А чого їм треба, серденько?

— Вони хочуть бачити вас. Рейчел заплакана й дивиться наче сердито.

— Тату, — сказала Луїза, бо пан Товкматч теж був у кімнаті, — я не можу не прийняти їх, а чому — ви самі зрозумієте. Нехай зайдуть сюди?

Пан Товкматч погодився; тоді Сесі вийшла привести їх і зразу вернулася з ними. Том ішов позаду і зостався біля дверей, у найтемнішому куті.

— Пані Горлодербі, — сказав її чоловік, холодно кивнувши головою на вході, — сподіваюся, що я вас не потурбував. Час трохи пізній для візитів, але оця ось жінка заявила мені таке, що я мусив до вас прийти. Томе Товкматчу, ваш сип чогось затявся й не хоче ні потвердити, ні заперечити того, що вона заявила, а тому мені нічого не лишається, як звести її очі на очі з вашою дочкою.

— Ви вже колись бачили мене, пані, — сказала Рейчел, приступивши до Луїзи.

Том кахикнув.

— Ви вже колись бачили мене, пані, — не дочекавшись відповіді, ще раз проказала Рейчел.

Том знову кахикнув.

— Бачила.

Рейчел гордо скинула очима на пана Горлодербі й спитала в Луїзи:

— То може, ви, пані, скажете, де мене бачили і хто ще там був?

— Я ходила додому до Стівена Бездола того вечора, коли його звільнено з роботи, і бачила вас у нього. Він теж там був і ще якась стара жінка, що весь час мовчала. Я не могла її розглядіти, бо вона стояла в темному кутку. Зі мною ходив туди мій брат.

— А чого ти сам не міг цього сказати, Томе? — спитав Горлодербі.

— Я обіцяв Луїзі, що мовчатиму.

Луїза поквапно ствердила те.

— А крім того, — додало щеня понуро, — вона так гарно все розповідає, і так докладно, то навіщо ж мені було пхатись поперед неї?

— Скажіть іще, пані, будьте ласкаві, — провадила далі Рейчел, — навіщо ви, в недобру годину, приходили до Стівена додому того вечора?

— Мені стало шкода його, — зашарівшись, відповіла Луїза, — і я хотіла його спитати, куди він думає податись та чи не можу я йому чим помогти.

— Щиро дякую, пані добродійко, — озвався Горлодербі. — Низенько кланяюсь за таку ласку.

— Ви давали йому гроші, папірця? — спитала Рейчел.

— Давала, але він відмовився і взяв тільки два фунти золотом.

Рейчел знову скинула очима на пана Горлодербі.

— О, звичайно, звичайно! — сказав той. — Як ви нагадуєте за свою сміховинну, неймовірну заяву, то мушу визнати, що вона потвердилась.

— Пані, — знов почала Рейчел, — а тепер про Стівена Бездола розліплено оголошення, ославлено його злодієм по всьому місту й ще бозна-де! І збори вже сьогодні відбулись, де його так само паплюжено. Це Стівена б то! Та чеснішого, щирішого, кращого чоловіка й на світі немає! — Гнівпа гордість зрадила її, і вона, не договоривши, розридалась.

— Мені дуже, дуже жаль… — мовила Луїза.

— Ой, пані, пані, — відказала Рейчел, — може, вам і жаль, та хіба ж я знаю! Звідки мені відомо, чого ви наробили! Адже ж такі, як ви, нас не знаєте, за нас не дбаєте, і ми вам чужі. Хто ж мені скаже, навіщо ви тоді приходили. Може, у вас щось своє на думці було, а якого ви клопоту наробите бідному чоловікові, вам про те байдуже. Я тоді сказала: «Хай вас бог благословить за те, що прийшли», — і від щирого серця сказала, бо ви наче так пожаліли його, а тепер не знаю, не знаю!

Луїза не могла ображатись на неї за ту несправедливу підозру, бачивши таку глибоку її віру в Стівенову чесність і тяжку її тугу.

— А як подумаю, — говорила Рейчел крізь ридання, — який він вам, сердега, вдячний був за вашу ласку… коли згадаю, як він очі рукою затулив, щоб сліз його ніхто не побачив… ой, може, й правда вам жаль, може, ви й не винні нічим, тільки не знаю я, не знаю.

— Оце гарно! — пробурчало щеня, заворушившись неспокійно в своєму темному кутку. — Прийшла сюди когось винуватити! Вигнати б вас утришия, щоб знали, як треба поводитись у чужому домі.

Рейчел нічого не відповіла, тільки тихо плакала, поки не озвався пан Горлодербі.

— Ну, годі! — сказав він. — Ви самі знаєте, що зобов’язалися зробити, от про те й думайте, а сліз ваших нам не треба.

— Я сама не рада, що мене люди бачать такою, — відповіла Рейчел, утираючи сльози, — але більше цього не буде. Пані, коли я прочитала, що ото оголошено про Стівена — а правди в тому не більше, ніж якби й про вас таке оголошено, — то зразу пішла до банку сказати, що знаю, де Стівен тепер, і поручитися, що він за два дні буде тут. Пана Горлодербі я не застала, а ваш брат мене відпровадив. Тоді я почала вас шукати, але не знайшла й вернулась до своєї роботи. Сьогодні ввечері, щойно вийшла з фабрики, подалась на збори послухати, що там казатимуть за Стівена — я-бо певна, що він повернеться і всю цю неправду розвіє, — а тоді знов пішла до пана Горлодербі, застала його вдома й сказала до слова все, що знала, та він мені не повірив і оце привів сюди.