— Послухайте, Гес, — спитав Гортон, — ви добре пам'ятаєте Яна Пальму?

— Так, генерале. Ми разом училися в університеті.

— Що ви можете сказати про цю людину?

— Нічого поганого, крім того, що ми разом учились.

Гортон посміхнувся:

— Хороша відповідь. Я просив би, коли це, звісно, не суперечить вашому розумінню честі, проаналізувати його полум'яну дружбу з німецьким посольством, з Уго Лерстом і з містером Ріббентропом.

— Сподіваюсь, ніякої конкретної підозри у вас нема?

— А як вам здається?

— Мені здається, її не повинно бути. Ми принаймні віримо йому.

— Я радий… Ну, а якщо?

— Я хотів би відвести можливі «якщо».

— Це похвально, — кивнув головою генерал, — мені подобається, як ви оберігаєте честь вашого друга.

— Товариша, — виправив його Петеріс.

Генерал уважно подивився на Петеріса.

— Так, товариша. Я розумію. Пробачте мені за неточність. А втім, хто знає, де межа між поняттями товаришування і дружби?

— Межа очевидна, — відповів Петеріс, — вона зрима. Я не міг бути другом містера Пальми, бо він грав у опозицію, відвідував дискусійний гурток, а мені завжди було бридко.

— Я знаю про це. Нема нічого поганого, коли уважно вивчаєш марксизм. Правда, краще це робити індивідуально, ніж колективно.

— Я теж так гадаю. Я читав і Маркса, й Енгельса, і Леніна. Маю сказати, що манера їхнього мислення видається мені надто-прямолінійною, по-перше, і надто заумною — по-друге.

Гортон Посміхнувся.

— Ви оригінальні в своїх поглядах, бо мільйонів вісімсот тих, що симпатизують марксизму і Леніну, тепер дотримуються протилежної думки. Це вчення вони вважають зрозумілим, перспективним, таким, що підказує вихід вашому поколінню.

— Містер Гітлер зайнятий цією ж проблемою…

— Як вам сказати? — закуривши, спроквола мовив Гортон. — Містер Гітлер, по-моєму, значно більший прагматик, і він зовсім не інтелектуальний у нашому розумінні цього слова. Це й добре й погано… Так от, я просив би вас якимось чином ознайомитися з тією роботою, яку Ян Пальма веде в журналі «Англо-німецьке ревю». Журнал став, якщо ви помітили, популярним, його охоче купують. Простежте, будь ласка, яка — я сформулював би так — підкладка дружби Пальми з Лерстом і Ріббентропом.

— Добре, генерале, — відповів Петеріс. — Я виконаю ваше прохання, але якщо результати в якійсь мірі суперечитимуть моєму розумінню товариськості, я резервую за собою право більше до цієї теми в розмові не повертатись.

— Безумовно, — погодився Гортон. — Безумовно. Ви зробите висновок для себе, як людина, що представляє інтереси Латвії на острові… Чи довго Пальма житиме в Лондоні, мені певна річ, не відомо, а от коли він у Ризі відкриє філіал свого нацистського журналу, вам треба знати б про причини, які спонукали його до цього. Хіба не так?

«Розумний, диявол, — з приємністю подумав Петеріс, — у нього є чого повчитися, в цього «відставника». Не я йому маю допомогти, а він мені допомагає — так його слід розуміти… Оце так відставник…»

— Спасибі, генерале, — усміхнувся Петеріс, — я завжди радий зустрічатися з вами…

— Ми з вами снідаємо, — сказав Гортон, — а не зустрічаємось. М'ясо підсмажене чудово, поспішайте, а то прохолоне…

… В цій невеличкій радіостудії було напівтемно. Джаз-оркестр, з яким виступала Мері Пейдж, ще не зібрався. Тільки контрабасист обережно торкався витих струн. Біля «рояля сидів хлопець і награвав тиху мелодію.

Мері сиділа з Яном на високих стільцях у найтемнішому кутку невеличкого залу радіостудії.

— Ти змарнів, — сказала Мері, — ти замучився у своєму журналі?

— Ні.

— Чи тебе замучила расова теорія містера Гітлера?

Ян знизав плечима, але нічого не відповів.

— Ти досить хвацько пропагуєш його расову теорію.

— А чому б і не пропагувати?

— Не боїшся, що ми станемо фашистами?

— Не боюсь.

— Чуєш, — запитала Мері, — навіщо ти згодився на це?

— На що?

— На посаду головного редактора журналу, на почесний пост члена правління «Англо-німецького товариства»?

— По-перше, — мовив Ян, — ти мені сама підморгувала, коли я дивився на тебе в посольстві. Пригадуєш? Ріббентроп мені запропонував роботу в журналі, а я дивився на тебе. А ти мені моргала. Я подумав, що ти велиш мені стати головним редактором.

Мері закурила.

— Право давати остаточні поради мають дружини, а я — коханка. Взагалі, це непогано звучить: Мері Пейдж, коханка фашиста.