Під час приватної розмови в їдальні Дідеріх оповів своєму начальникові, що він у захваті від солдатського життя. «Розчинятись у великому цілому!» — казав він. Тільки одного на світі він хотів — лишитися на військовій службі. І він був щирий, хоч після обіду на навчанні «в полі» мріяв лише про те, щоб залягти в рів і здиміти. Мундир — і так надто вузький заради статурності — після їди ставав для нього мукою. Що з того, що капітан, викрикуючи команду, сміливо й войовниче гарцює на коні, — коли тобі самому доводиться відсапуватися від бігу і відчувати, як булькотить у шлункові неперетравлений суп. Об’єктивне захоплення, яке переповнювало Дідеріха, тут відступало перед особистими тяготами. Нога знову розболілась, і Дідеріх прислухався до болю з острахом і надією, змішаною із зневагою до самого себе, — ось-ось біль стане сильніший, такий сильний, що йому не треба буде йти «в поле» що, можливо, він навіть не зможе виходити на двір казарми і його змушені будуть відпустити!

Він дійшов до того, що в неділю розшукав батька одного з товаришів по корпорації — таємного радника медицини. Він змушений просити його допомоги, сказав Дідеріх, червоніючи від сорому. Він у захваті від армії, того великого цілого, і охоче залишився б на військовій службі. Це велична справа, стаєш, так би мовити, часткою влади і завжди знаєш, що треба робити: це прекрасне почуття! Але ж у нього нога.

— Я не можу допустити до того, щоб стати калікою. Зрештою мені треба утримувати матір і сестер.

Таємний радник оглянув його.

— «Нова Тевтонія» — наш прапор, — сказав він. — Випадково я знаю вашого головного лікаря.

Про це Дідеріхові вже говорив його товариш. Він попрощався уклінно і пішов з малою надією.

Ця надія спричинилася до того, що наступного ранку він ледве міг ступати. Він заявив, що хворий.

— Хто ви? Чого це ви мене турбуєте? — і полковий лікар зміряв його поглядом. — У вас квітучий вигляд, і ваш живіт уже трохи спав.

Але Дідеріх стояв струнко і правив своє: він хворий; лікареві довелось погодитися на огляд. Побачивши його ногу, він заявив, що як не закурить сигари, то зомліє. Він не знайшов нічого, що заслуговувало б на увагу, і обурено зіпхнув Дідеріха із стільця. «В роту! Годі! Кругом марш!» — і питання було вичерпане. Але під час навчання Дідеріх зненацька скрикнув і впав. Його віднесли в «околоток» [3] — місце перебування легкохворих, де відгонило солдатським потом і нічого було їсти. Однорічники сиділи на власних харчах, дістати їжу тут було не так просто, а від раціонів, що їх відпускали іншим, йому не перепадало нічого. Поголодувавши, він заявив, що здоровий. Не дістаючи допомоги від людей і позбавлений всіх звичайних прав цивільного світу, він ніс свого тяжкого хреста; та одного ранку, коли він уже стратив будь-яку надію, його відкликали з навчання до кабінету головного лікаря. Цей високий начальник забажав його оглянути. Головний лікар заговорив з ним зніяковіло і неофіційним тоном, але незабаром знову перейшов на військовий стиль розмови, якому, одначе, так само бракувало невимушеності. Очевидно, і він не виявив нічого серйозного, проте результат його втручання був зовсім інший. Хай Дідеріх «поки що» продовжує службу, а там видно буде.

— З такою ногою…

За кілька днів до Дідеріха підійшов санітар і зняв на копіювальний папір відбиток фатальної ноги. Дідеріхові наказали почекати в «околотку». Полковий лікар саме робив обхід і не проминув нагоди висловити Дідеріхові свою глибоку зневагу.

— Навіть не плоскостопість! Аж смердить лінощами!

Але раптом двері прочинилися, і з кашкетом на голові до палати ввійшов головний лікар. Його хода була твердіша й певніша, ніж звичайно; не дивлячись ні на кого, він мовчки наблизився до свого підлеглого і віп’яв у його кашкет похмурий і суворий погляд. Полковий лікар зніяковів, він потрапив у таке становище, яке, очевидно, не припускало звичайної колегіальності. Нарешті він збагнув, скинув кашкета й став струнко. Після цього начальник показав йому аркуш паперу з відбитком ноги і тихо заговорив з ним тоном, що наказував бачити те, чого там зовсім не було. Полковий лікар, кліпаючи очима, позирав то на начальника, то на Дідеріха, то на аркуш паперу. Потім клацнув каблуками: він побачив те, що йому наказали.

Коли головний лікар пішов, полковий лікар наблизився до Дідеріха. Увічливо, з легкою посмішкою розуміння він сказав:

— Оказія була, певна річ, ясна з самого початку. Але заради людей довелося… Ви розумієте, дисципліна…

Дідеріх стояв наввипинки, показуючи всім своїм виглядом, що розуміє цілком.

— Але, — повторив полковий лікар, — я, звичайно, знав, що оказія поважна.

Дідеріх подумав: «Якщо не знав, то знаєш тепер». Уголос він сказав:

— Дозвольте покірно запитати, пане полковий лікарю: я, звичайно, зможу служити й далі?

— За це я вам не можу поручитися, — сказав полковий лікар і відійшов.

Від важкої служби Дідеріх був надалі увільнений, «в полі» його більше не бачили. З тим більшою готовністю й радістю виконував він усе, що вимагалося в казармі. Коли під час вечірньої перевірки капітан з сигарою в роті і трошки напідпитку повертався з казино, ладний покарати гауптвахтою за те, що чоботи натомість бути намащеними лише почищені, — до Дідеріха він причепитися не міг. Тим невблаганніше звертав він свою справедливу суворість на іншого однорічника, який уже третій місяць спав у загальному приміщенні, відбуваючи таким чином покарання за те, що давно колись, протягом перших двох тижнів служби, ночував не в казармі, а вдома. У нього тоді температура піднялася до сорока градусів і якби він ночував у казармі, то, певно, помер би. Ну то що ж, хай би помер! Коли капітан бачив цього однорічника, на його обличчі завжди відбивалося горде задоволення. А Дідеріх, непомітний і неушкоджений, думав у цей час: «От бачиш? «Нова Тевтонія» і таємний радник медицини значать більше, ніж температура сорок градусів…» Що ж до Дідеріха, то одного дня всі потрібні формальності були щасливо завершені, і унтер-офіцер Ванзелов заявив йому, що він увільняється. Дідеріхові очі зразу ж наповнилися слізьми; він тепло потиснув Ванзелову руку.

— Треба ж було, щоб це сталося саме зі мною, а я, — він схлипнув, так це все любив!

І він опинився «на волі».

Протягом цілого місяця він сидів удома й зубрив. Виходячи на обід, оглядався навколо: чи, бува, не помітив його хто-небудь із знайомих. Нарешті, йому довелося з’явитися до «Нової Тевтонії». Прийшов він з високо піднесеною головою.

— Хто з вас не служив в армії, той взагалі нічого не знає. Можете бути певні, там бачиш світ з іншого погляду. Я взагалі хотів залишитися на військовій службі, начальники радили мені це, вони знаходили в мене видатні здібності. Але раптом…

Він болісно втуплював погляд у простір.

— Нещасна пригода з конем. Це буває тоді, коли ти занадто ревний служака. Капітан наказав мені прокататися в двоколці, щоб проїздити коня, і тут скоїлося нещастя. Звичайно, я не берігся і зарано вийшов знову на навчання. Справа значно погіршала, і полковий лікар порадив мені про всяк випадок попередити рідних.

Він сказав це коротко й мужньо.

— Якби ви бачили тоді капітана! Він щодня приходив до мене після найдовших маршів, у вкритому курявою мундирі, як був. Таке можливе тільки в армії! За ці важкі дні ми стали справжніми товаришами. Ця сигара ще від нього. А коли потім йому довелося сказати мені, що полковий лікар хоче мене увільнити, то це був один з тих моментів у житті, які не забуваються. У капітана і в мене стояли сльози в очах.