Ти даєш нам увесь свiт пiд ноги, ти вчиш нас любити самих себе — i тобi, ноче, моя хвала!

Якби мiг я притиснутись до твоїх грудей, ти вiдчула б мою душу, повну твоїх заповiтiв, i моє серце, велике, як твоє обличчя.

Я вже повертаюся з своєї спекулянтської подорожi. Але сумний мiй поворот...

Подiї склалися для мене фатально. Тi речi, що їх iншi вимiнювали на пуд борошна, я вiддавав за десять фунтiв. Я не мiг анi говорити з селянами, анi торгуватись. Мене охопило почуття страшенної огиди до того, що я робив, i я постановив якнайшвидше здати свiй крам хоч абияк, щоб закiнчити цю брудну справу. I врештi дiстав далеко менше, нiж мiг би купити в мiстi за тi грошi без нiякого клопоту.

З невеличким лантушком я повертався з села до невеличкої станцiї, мов робiтник, що докiнчує працю, яку йому загадано було.

А тут нас оточили червоноармiйцi й одiбрали все, що ми, спекулянти, мали були. Був якраз час збирання харчподатку, i не можна було вiльно возити харчi. Але дивно не те. Дивно те, що через годину дехто дiстав свої харчi собi назад. Я знаю, як то скоїлось: там благали, жiнки вiддавались, чи принаймнi погодились оддатися.

А я благати не мiг i найменше вже — вiддатися!

I от, голодний, без грошей, без харчiв, я сиджу пiд жовтими деревами, й на мене стелиться їхнiй мертвий лист.

Вже дома.

Доїхав щасливо, але пригода, яка цiкава пригода!

Сидiвши там, на станцiї, я, звичайно, захотiв їсти. I дедалi, то бiльше. Треба було щось почати. Я пiшов до вокзалу. Властиво, до того мiсця, де був колись вокзал i де тепер пiдвищувався тiльки незграбний мур, а навкруг його купою лежала неприбрана цегла. Хтось наступав, хтось вiдступав — i вокзал зруйновано. Поруч iз глини злiплено хижу, де стоїть телеграфний аппарат. Навкруги спекулянти, що їм довгенько-таки доводиться чекати потягу, порили собi землянки й там живуть. Маленьке пiвпiдземне мiсто з своїми звичаями й законами.

Бачивши страви, що варилися, я ще дужче захотiв їсти. Голод опанував мене, i я тремтiв, як закоханий напередоднi обiймiв. Знiчев'я з нудьги я пiшов просто в степ. Потяг повинен був бути через шiсть годин, та чи й буде ще, бо мав бути тому два днi.

Навкруги все скошено й жовто. Похмура одноманiтнiсть нагонить нестому. Сонце пече. Кожний крок дзвенить у головi колючим ударом. Я йду, i повз мене поволi плазує земля.

Врештi я натрапив на баштан. Кавуни й динi лежали ще на огудиннi, й самий їхнiй вигляд зняв у менi всерединi цiлу завiрюху. В ротi пересохло i в головi потьмарнiло. Я нахилився, взяв каменюку на випадок собаки й посунув на баштан.

Перший-лiпший кавун, що я його схопив, був нестиглий, але я не мiг утриматись, почав тремтячими руками видирати його тепле, соковите м'ясиво та запихати собi в рот.

Пожерши його, я вже не мав сили взятися до другого. Страшенна притома опанувала мене, i я витягся на землi. По обличчю менi котився масний пiт, мiшаючись з липучим кавуновим соком. Розкинувши руки, я лежав пiд палючим сонцем, чисто змокрiлий, заплющивши очi.

Не знаю, чи швидко я опритомнiв. Мене штовхано й бито. Схопившись, я побачив сивого дiда, що цюкав мене цiпком i скажено лаявся:

— А, ворюго, волоцюго...

Я вирвав йому з рук цiпок, не розумiючи, за що мене бито. Тодi дiд кинувся на мене й схопив за горло рукою. Я хекнув i, почуваючи, що млiю, добув iз кишенi приховану на собаку каменюку та шерехнув нею дiда по головi. Вiн захарчав i впав.

Перемога збадьорила мене. Нахилившись, я зв'язав дiдовi руки очкуром i засмiявся. От так пригода Тодi тiльки я зрозумiв, що дiд-баштанник спiймав мене на злочинi. Он i курiнь, що я його не примiтив ранiше в улоговинi. Тiльки-но я побачив той курiнь, в мене все затремтiло, i я знову вiдчув у собi голод, як важке жало. Там, у куренi, напевно харчi!

Я бiжма побiг — i не помилився. На моє щастя, дiдовi, видимо, недавно принесено їжу. Знайшов цiлу добренну паляницю, шматок сала, яєчка й пшоно. Пiдобiдавши добре, я решту загорнув у хустку й пiшов геть, наспiвуючи.

Дорогою менi спало на думку, що личить перепросити дiда за неприємностi й з'ясувати йому якнайпростiше, що врештi нiхто з нас не винний: життя нас звело, змусило побитися, i коли вже нарiкати, то тiльки на життя. А ми, як ми розумнi, маємо стиснути тепер одне одному руки, закурити цигарку й любо погомонiти.

Приступивши до дiда, я побачив, що вiн чисто плаває в кровi. Годi йому дихати — я таки добре стуконув його! Таким способом на землi вiдбулося ще одне загубство.

Ще я тримаюсь. Єсть ще з пiвпуда борошна, їм я самий хлiб, курю махорку, та й то обмежено.

Вночi.

Пiд час спекулянтської подорожi менi трапилася ще одна пригода, яку я вже забув i з наслiдкiв її скористався оце допiру.

Справа така. Їхати менi випало ввечерi та ще й на вагоновому даху — всерединi вагонiв було повнiсiнько, як оселедцiв. Можна було ще їхати на буферах чи на паротягу верхи, але я обрав дах. Потьмарнiле повiтря обливало весь час обличчя, внизу наобабiч широкими просторами бiгла земля, й було почуття вiльного, дужого лету пiд хмарами. Я встав i заспiвав. Мою пiсню пiдхоплено на iнших дахах та в вагонах, i потяг летiв справдi, як дивовижний спiвочий птах, повний сили й завзяття.