— Та то тобі приснилось, мабуть, як ти заснув із перепою...

Під регіт Омелько ще раз дивиться на натовп, що не розуміє його чуття, й каже отаманові:

— Не хочу з ними балакати. А добра самогонка в Палажки! Та й молодиця чепурненька... Треба буде її вбити...

Він поклав шапку на стіл, закинув оселедець за вухо і схилився спати.

* * *

Два козаки підвели до отамана молодого хлопця в селянській одежі.

— Оце, — промовив один хлопцеві, показуючи очима на отамана.

— До нас? — запитав отаман, оглянувши хлопця.

— Еге ж, — несміливо прошепотів той.— А чого ти йдеш до нас? — суворо запитав далі отаман.

Хлопець поволі підвів голову, глянув лицем на отамана і знову схилив її.

— Хочу, — тихо відповів.

— Добре, — сказав отаман, — чом же ти голову хилиш? Дивись на мене.

Хлопець підвів свої чорні великі очі й напружено дивився на отамана. Той оглядав його безвусе обличчя з рівними виточеними рисами, прямим носом і високим чолом, над яким кучерявилось пухливе волосся.

— Так, — сказав далі отаман, любуючись з його краси.

— А чи знаєш ти, що ми повісимо тебе, як ти вкрадеш що в козака чи селянина?

Ввесь натовп у хаті стояв нерухомо й тихо. Всі слухали, що каже отаман, і дивились на ніжно, незапорошене негодами обличчя хлопця. Важко лягали на нього зосереджені погляди, й він почув, що зовсім голий стоїть перед людьми.

— Знаю, — відповів він голосніше.

— А чи знаєш ти, — поволі провадив отаман, ніби вкладаючи слова просто хлопцеві в душу, — що як спіймають вороги, то ласки не буде. Розстріляють, а може, ще й мордуватимуть попереду. А ти муситимеш мовчати, коли розпитуватимуть про нас... Ти зиаєш це? Ти не боїшся цього?

Хлопець мовчав, і було видно, як розтурбувались його великі очі й засмикались губи. А за мить затверділи його риси, випростались губи і червоність зникла з обличчя. Він струснув головою.

— Знаю й не боюся! — голосно й погордо відповів.

Тепер він прямо й рішуче дивився на отамана, й відвагою палали його глибокі очі. Отаман тішився з його зміцнілої краси.

— Добре, хлопче, — промовив він урешті. — Відведіть його до сотника п'ятої сотні.

Натовп загомонів і заворушився. Отаман устав. Козаки розступились і дали йому дорогу.

3. ПЕРЕД НАСТУПОМ

Ніч була близька, як мрія. Далекий обрій, до якого ввесь день тяглося було сонце, щоб там спинитись і спочити, зрадливо проковтнув його й поглинув його світло. Ніч ішла по килимі зір і браталася з землею. Сотник Книш зліз з коня, похапцем прив'язав його до клямки вагона й подумав:

— Сто чортів, як спати хочеться!

Книш зайшов у вагон і розплився серед хмар тютюнового диму й гудіння балачки.

— Хто там увійшов? — гукнув отаман, не підводячи голови від рушниці, яку лагодив.

— Сотник Книш, — озвався сотник, простуючи навмання до лави.

— Вам з півсотнею кінноти йти ліворуч залізниці поза Калюжним Яром.

Сотник Книш став прохати полковника Бігуна, щоб той поступився своїм місцем на лаві:

— Так хочеться спати, ніби я місяць носив на собі землю. Полковник Бігун неохоче підвівся.

— Лягайте, — сказав він, — але через годину маємо наступати.

— Хоч хвилину заснути.

І вмить сотник Книш уже спав, скоцюрбившись на малій лаві. Полковник насолопив шапку і штовхонув рукою свого товариша Леваду.

— Що за холера? — гукнув той.

— Дай закурити. Левада кинув Бігунові пачку цигарок.

— От пройдисвіт! Ніколи не має закурити, — злісно пробурмотів він. Левада був у поганому гуморі.

Вдень його козаки добули газету з ворожого табору, й він прочитав, що за його голову обіцяно нагороду — двадцять п'ять тисяч карбованців, — тим часом як голову полковника Задуми оцінювано в тридцять п'ять тисяч.

— Така дурна голова, а коштує дорожче за мою, — сердився Левада, і його настрій зіпсувався.

Він постановив цієї ночі піднести ціну на свою голову. Він піде обходом. Він покаже! Ого-го, як покаже! Полковник Бігун запалив цигарку й вийшов а вагона.

— Еге, — буркнув він, — уже ніч.

Він пішов здовж потягу, пильнуючи, щоб не перечепитись через рельсу. Потім він спинився й оглянувсь навкруги. Так, справді була ніч.

Олекса Стельмах був вартовий. Він сидів на східцях вагона, опершись рукою на рушницю. Небо привабило його погляди й зачудувало їх. Стельмахові здавалось, що він не повстанець, а зірка в небі, сяйлива, золота зірка. Така, як ота, що бачиться йому перед очима. Тіло Олекси ставало міцне й напружувалось, щоб дати більше блиску і гри.