Та врешті зустрів. Він уздрів її ще здалеку і пручнувся був бігти, але тіло його обважніло і він спинився. А постать посувалася щораз ближче. Спасенна думка спала йому в голову — прикинутись божевільним. Так, реготати, кидатись на людей і вити, як собака. І та постать, що суне, нехай буде за першу жертву. Островський вдивився в неї — і о радосте, то був Жид. Він кинувся до нього, простяг руки й гукнув по-жидівському:

— В ім'я Бога! Рятуйте!

Він гукав верескливим голосом, повним розпуки й жаху. Все тіло його тремтіло й вигиналось, і сам він здавався ще меншим, ніж справді був, якимсь чорним недоростком із болотяною машкарою на обличчі.

Зустрічний одсахнувся геть, а Островський хапав його за одежу і безладно розповідав свою напів вигадану, напів правдиву історію.

— Я полонений... Мене змобілізували большевики... Батько мій кравець... Ми — мирні люди... Я втік... Я лежав під брамою в болоті... Рятуйте, я ж Жид! Мене ніхто не порятує... Я Жид! Швидше, швидше...

Він ухопив зустрічного за полу сурдута і тяг його до найближчого будинку.

— Ох, Боже мій! — сполошено відповідав той. — Ну, куди ви тягнете мене до чужої хати? Я йшов на базар і ось... ну, заспокойтесь, ми підемо до синагоги...

За два дні Островський у доброму вбранні з фальшованим паспортом у кишені, прощався на двірці з секретарем міської партії «Поалей-Ціон».

— Прощайте й не дякуйте, — казав той, — се наш обов'язок. Найкраща подяка — се праця. Ми дали вам доручення до сіоністів вашого міста — виконайте їх і працюйте далі. Ніколи не забувайте, Що Жидам є єдиний шлях — шлях до Сіону.

— Будьте певні, — відповідав Островський, — я виконаю все. А в нашому місті праця якнайбільше потрібна.

Секретар «Поалей-Ціону» на хвилину затримав його руку.

— Ви на диво несхожі на Жида, — промовив він.

— Я шкодую сього, — відмовив Островський, — мені хотілося б бути цілковитим Жидом.

Сіоніст вдячно стиснув йому руку.

Островський вийшов на площадку вагона і радісно втягав у себе хвилююче повітря. Щойно вистраждане здалося нараз дитячою марою, нікчемним страхіттям, над яким хіба сміятися варто, і серед миготливих краєвидів він почув себе пташиним співом над барвистими степами.

Тепер він без збентеження згадав про свого «комсотні», що застрелився з надмірної чесності. Йому навіть стало шкода тої чудної людини, що не змогла побороти в собі забобону і згинула марно.

Од'їхавши кілька станцій, Островський почув себе дужим переможцем. Він жартівливо переглянув папери, що дали йому сіоністи, пошматував їх і викинув у віконце.

— Дурники, дурники, — глузливо гадав він, — найшли єдиний шлях. Нехай тільки ми візьмемо місто назад, я покажу тому секретареві, кудою йти; буде він у ЧК замість Сіону!

1921 р.

[1] Помічник коменданта сотні.

[2] Комуністичного осередка.

[3] Комендант сотні.

(Правопис — за оригіналом). [Тобто ЛНВ.]

Вперше надруковано 1923 р. В “Літературно-науковому віснику”.

До тексту в Літературній Україні додано такий вступ:

Повідомлення, що В. Підмогильний написав оповідання «Комуніст», з'явилося вперше у «Хроніці» збірника «Вир революції» (Катеринослав, 1921). Потім промайнула скупа згадка, що автор читав його на одному з літературних вечорів у Києві. Після цього слід оповідання загубився, як і тоді ж написаної новели «За день» (останню нещодавно розшукано й опубліковано в «Літ. Україні» 1989 року). Дослідники вважали його втраченим.

Переглядаючи «Літературно-науковий вістник», що після революції 1917 року почав виходити у Львові за редакцією Д. Донцова, я зненацька зупинив свою увагу на вступному слові редакції до першого номера 1923 року. Повідомляючи своїх читачів про зростання авторитету й тиражу видання, журнал зазначав: «В останні часи літературно-науковому Вістникови вдалося з'єднати нових співробітників також на Великій Україні; в сій книзі іде друком перше оповідання, отримане нами з Сов. України («Комуніст»)».

Твір, поданий на подальших сторінках ЛНВ дуже нагадував поетику тогочасного В.Підмогильного. Але автор зазначався... П. Вальчук. Що це псевдонім — очевидно: журнал на Радянській Україні вважався націоналістичним виданням, і відверто накликати на себе біду жоден автор, зрозуміло, не мав бажання. Проте, коли шукати зв'язків з Підмогильним, вони напрошувалися порівняно легко: одноразові псевдоніми завжди варіюються в межах справжнього прізвища й імені. Отже, з імені Валер'ян — Вальчук. Але це, хоча й близький, а все-таки лише здогад. Він не давав права на публікацію.