Ваня раніш думав, що це вовк забігає ввечері до кімнати й хоче його вкрасти, як украв він одну дівчинку, про що розказувала бабуся. А раз вовків тут не може бути, то це, виходить, Жучок хоче вкусити його за те, що Ваня бив його. Думка про це гострими колючками шпигала дитячий мозок, захоплювала віддих й холодила тіло. Вже засипаючи, Ваня щулився від жаху й бурмотів:

– Жучок... прости... не кусай...

Згодом вдень Ваня зовсім не згадував про Жучка, сміявся, гуляв з товаришами i вже подумував про те, що пора відвідати свій город, але коли наближався вечір, то щось ніби відгонило від нього веселощі i сміх, i він починав сумувати; коли ж світом опановувала темрява, то кожний шелест глибоко турбував Ваню. 3 неприємним i банним почуттям Ваня лягав спати, i, хоч коло нього сиділа мама або бабуся, він знав, що з'являться з-під ліжка чорні лапи й почуєтья кламцання зубів. Він чекав їx появи з напруженням, завмираючим серцем і важкою головою. І коли починалось уперте шкрябання пазурами по стінці, Ваня почував якесь страшне задоволення, бо гадав, що інакше й бути не може й Жучок неодмінно мусить помститись.

Вані дуже хотілось піти в ліс подивитись на Жучка й, може, помиритись з ним. Він уже кілька разів підходив до мовчазної стіни лicy, але зайти туди не здолав. Йому було соромно дерев, котрі бачили, як тн бив Жучка києм і камінням; здавалось, що коли він підійде до того місця, де лежав Жучок, то верби, що схилились над драговиною, прогомонять:

– Одійди, поганий хлопче! Геть звідціль. Твоє місце в пеклі.

I ці слова підхоплять пташки в своїx співах, ліс у своїм шепотінні й очерет у своїм шелесті.

Одного разу, блукаючи на узліссі, Ваня з тремтячим серцем i затуманеною головою ввійшов у ліс. Там, як i попереду, було напівтемно, придушено й холоднувато. Крадькома поза деревами обережно йшов Ваня до багновища, і ще здалеку в ніс йому вдарив неприємний дух дохлятини. На місмці Жуча був уже не cipo-жовтуватий шматок м'яса, а важко тхнув чорний обгризок. Ваня спершу не помітив його серед купи каміння, але підійшовши ближче, злякав з його рій мух i ватагу чорних жуків з довгими швидкими ногами.

Ваня довго стояв i дивився, як заспокєні мухи й жуки доїдали тіло Жучка, i вже не помічав того гнилого, занудливого духу дохлятини, котрий наповняв повітря. І думав він про те, що вже нічого не може зробити для Жучка, а хотілось зробити щось i цим «щось» спокутувати свій rpix. Хотілось, щоб зараз iз гущавини очерету вийшов чарівник з золотим костуром i сказав:

– Ваню, хочеш, я тебе з'їм, а зате Жучок буде жити?

Ваня відповів би без вагання:

– Їж швидше...

Але чарівник не виходив. Хотілось, щоб з неба злетів добрий янгол i щоб на руках його був Жучок, веселий i повненький. Хотілось, щоб Жучок сказав:

– Ваню, я на тебе не серджусь.

Але нікого, нікогo не було. Небо було чисте, як світло; одноманітно гудів джміль над червоною квіткою.

Тоді серед товстої зеленої трави з довгим подихом упала навколішки семилітня людина, грузнучи в слизькім, холоднім болоті й схиливши голову та простягнувши руки до неба, проказала:

– Жучок, рідний! Я знаю, ти в раю, тo6i там гарно... прости мене... скажи, що простив...

Відповіді не було.

«Не хоче... не прощає... так мені й треба», – миготіло у Ваниній голові, й він поволі підвівся.

Тиха банність засмоктала усередині. Тепер Ваня зовсім певен був, що Жучок помститься. Збираючись іти додому, Ваня ще раз наблизився до черного м'яса, й знову з сердитим дзижчанням схопились мухи й з швидким шарудінням позсипались жуки. Ваня почав вдивлятись у брудний обгризок i думав про те, що це він винний в тому, що від Жучка залишилось таке гидке й погане.

– Жучок,– прошепотів він тихо.

У багновищі квакнула жаба, i ще з більшою ввічливостю захилитався очерет. Зненацька Ваня знову почув той могильно-тухлий дух дохлятини, котрий підіймався з-під ніг. Дихати було гидко, немов у груди вливали смердючі помиї. 3лість, несподівана й владна, опанувала Ванею, й він з гарячими очима почав обурено топтати гниле м'ясо, що чвакало під ногами.

– Не боюсь тебе, ти клятий, не хочеш вибачити, ось тобі! – кричав Ваня й, скінчивши цю дику наругу, засміявся; сміх його луною пронісся над байдужим багновищем й завмер в очеретах.

– Не боюсь тебе, – переконано проказав Ваня й пішов додому.

Проходячи повз рудого кабанця, він спинився й довго чухав йому боки паличкою. Туг же він згадав про баклажек, котрий давно поклав достигати на хлів, i живо поліз туди, щоб достати його, але баклажек розклювали горобці; баклажків уже наспіло досить, i Ваня не дуже розгнівався на злодійкуватих горобців. Вдома він просто прибіг до матері й, винувато посміхаючись, сказав:

– Мамочко, я бігав коло дряговини й упав, штани замастив. Не сердься, дай іншi, я побіжу на вулицю гуляти.

Мама тихенько потягла його за вухо, але зразу ж дала йому нові штани, й через кілька часу Ваня вже плигав по вулиці верхи на розкішній коноплі, силкуючись випередити найкращих їздоків.

Ввечері Ваня рішуче заявив, щоб мама коло його більш не сиділа; й дійсно, вже ніхто не шкрябався по стіні. Ваня радюно шепотів:

– Ага, ага, злякався!

Вночі, коли всі спали, Ваня прокинувся від того, що хтось почав його душити. Він розплющив очі й побачив, що душила його мама. Ось вона схилилась над ним і однією рукою стискує йому горлянку.