– Коли б ви не пили, не гуляли щодня божого, то й у мене було б те, що другі мають, а то тільки й знають понаводити повен двір п'яниць таких, як і самі!

– Мовчи, сучко! Мовчи, відьмо!
– бубоніла п'яна мати.
– А то як устану, то дам тобі!
– а сама й голови на в'язах не здерже, так лизнула!

– Мовчи!
– корила дочка.
– Хоч би віддавали мені ті гроші, що панич за кватирю плате.

– Ось що тобі! На, сучко! На, відьмо!
– кричала мати, тикаючи дулі.

– На?! Хай те вашим товаришкам, а не мені. Он панич каже, що він через ваше п'яництво сидить часом голодний, що як так далі буде, то він і з кватирі зійде.

– Хай сходе! Хай! Не дуже побиватимуся...

– А де ви знайдете другого такого тихого та смирного? Другий як заковерзує, то й хати буде трохи, а сей же тихенько, просячи... Як тихий, так хай і сходе!

– Ага, сучко! Так воно он що: закохалася з паничем, відьмо, та й шкода, кажеш! Підожди ж! Ось я до тебе доберуся, я тобі дам, як до паничів лабузнитись... Поганко! Молоко материне коло губів ще не обсохло, а вона вже й з паничами!

– Та що се ви верзете? Схаменіться!

– Ні, стій! Я до тебе доберуся, я тобі дам!
– і немощна стара починала рачкувати.

– Та лежіть уже на тому місці, де звалилися, спіть!
– умовляла Наталя.

– І буду спати, буду. Ти думаєш, робитиму що? Ні, трясця тобі! На твоє безголов'я спатиму!..

І незабаром стара засипала.

Невеселе таке було життя Наталі, часом і сльози брали, і зло велике проймало, та нічого не вдіє. Почала хитрощами під матір підходити: коли було зводять бариші, то вона украде непремінно карбованця-другого, іноді й випросе, коли баче, що мати добра, іноді брала від Івана Микитовича вперед. І все те тратила на себе, на свої убори, стьожки, намиста, персні. Мати побаче - лютує.

– Хто тобі, сяка-така, на те грошей дав? Як ти сміла без мого відома їх переводити?

– Ви ж самі бачите, що мені ні в чому і з двору вийти, як та жидівська наймичка обідрана!
– виправляється Наталя.

– А заробити, заробити не знаєш?

– Невже вам, мамо, не соромно перед людьми буде, коли я у вас одна - та піду в найми?

– У найми?
– і мати прикро-боязко дивилася на неї.
– Чого ж ти підеш у найми? Хіба тобі в мене нігде жити?

– Та я ж то й кажу те! А де ж я зароблю, сидячи дома?

– Ти мені все так!
– забивала баки мати.
– Ти мені завжди своїми наймами очі вибиваєш. А я не хочу, щоб ти йшла в найми... Не хочу, не хочу! От хоч по сю, - і вона проводила по горлянці рукою, - а не пущу тебе у найми!.. Розпустишся, розволочишся! Не пущу!
– бубоніла мати стихаючи.

Не можна сказати, щоб вона не любила своєї Наталі. Одна одним - вона була у неї завжди прикметою гордощів та вихвалок перед сусідами.

– От у мене доня! От у мене господиня!
– хвалилася вона.
– Нею тільки й живу, нею й на світі держуся! Не будь її, давно б уже сконала десь під тином, а то все вона, моя голубонька, і хазяйствечко прибереже, і матір догляне, і біля кватиранта вона... І все сама, і все одна... Сказано: як та муха в окропі, день цілий викрутиться, а ще й весела.

Наймів же боялася мати гірше вогню. Вони малювали їй в думці найгірший занепадок її господарства і самої себе. «Як?
– скажуть.
– Барабашишина дочка в наймах? У невільній роботі зносе свої чорні брови, дівоцьку красу? Краще я не вип'ю ні одної чарки горілки за весь мій вік, ніж сьому бути!» - думала вона. І коли Наталя нахвалялася наймами, вона зразу попускала їй у всьому: роби, мов, що знаєш, тільки викинь ті найми з голови!..

Живучи по своїй волі, Наталя виростала й розпускалася під упливом того або другого почуття, під уразою того або другого випадку: ніхто ще не ставив їй у життю таких міцних перегород, котрих вона б не зломила або не обійшла. Мати була їй не страшна, вона її й ухом не вела, подруги мали вплив на жіночу прихильність до уборів, до веселого життя. І Наталя віддалася сьому: наряджалася, наскільки хапало достатків, гуляла, наскільки було зайвого часу, співала, жартувала, веселилася.

З Іваном Микитовичем вона держала себе просто, як дівчина з парубком: жартувала з ним, гралася. Дивуючись, який він боязкий та несмілий, вона перша зачіпала його; задивляючись на його сумну постать, болізне обличчя, вона хотіла розгадати й розігнати той сум.

– Чого ви, паничу, такі сумні та невеселі? Чи не болить що у вас?

– Ні, нічого не болить.

– Чого ж ви такі сумні? Завжди сидите у своїй хатині та виграєте на скрипці. Он другі паничі гуляють, з панянками водяться, а ви все дома та дома. І не обридне воно вам?

– А що я там буду робити на тих гулянках? Я не вмію панянкам брехень точити, як вони, - суворо одкаже Іван Микитович.

– Такі ж ви!

– Який?

– Ось які!

І вона кривила своє молоде личко, щоб показати, який він. Се передражнювання було таке утішне та миле, що Іван Микитович не сердився.

– Постійте ж, прийде мати, я матері скажу, - острахує він її.

– Що ж мені мати?
– шпарко питає Наталя.

– Битиме.

– Ні, не битиме.

– Ну, так лаятиме.